Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 120

Молодиця хитнула головою.

— Колись князь Володимир… поженив нас… Прости, князю… Поможи… — захлипала жінка.

Всеволод не міг бачити сліз. Краще кров…

— Не плач. Все буде добре. А скажи, чому ім'я таке дала доні своїй? — Неприємний здогад десь ворушився у ньому, і він скривився.

— Володарю мій… осподарю мій… Не винна я… Нарекла її Рутою. Та люди знай своє — Княжа, та й годі! Але боги мені свідки… Моєї вини немає…

— А чия ж?.. — Всеволод напружив чоло.

— Се… таки князева… Володимира… Того й лютиться Нерадець…

Гарячий віск витікав із підсвічника й обпікав руку Всеволода. Тепер він згадав, де бачив колись таку маленьку чорнооку людину, що так само кумедно облизувала верхню губку…

— Іди додому… Все буде добре, жоно.

Боявся глянути на дівчинку… Кров його, бач… Князь він. І син його старший Володимир — спадкоємець самовладця у Руській державі. Мусить бути щасливою жона, котра від князя чадо принесла на божий світ. Мусить мати шану від людей, а не хулу від княжих холопів…

А сей Нерадець закон переступив. Свою жону, богом дану і князем, кинув у підпілля! Відібрав животину в господі!

— Ходімо! — рішуче трусонув князь Любину за руку.

Сумно було Всеволоду за святковим столом. І такі справи він має лагодити. Аби літописці-ченці, що тихо ото навпроти нього сидять на лавиці й світять очима, потім записали: «Сей благовірний князь Всеволод був іздітська боголюбивий, любив правду, наділяв убогих… Був же і сам воздержася од п'янства і од похоті…» Так що краще йому, Всеволоду, не пити і чарки за вечерею.

— Нерадцю, — покликав Всеволод бирича, — Підійди-но, брате… Сядь біля мене… Потрібно на Волинь поїхати, Живець пам'ятаєш?

Нерадець догідливо зігнув турячу

шию.

— Пам'ятаю, мій осподарю. Для тебе поїду хоч на край землі.

— Отам край мій, Нерадцю… — Всеволод дивився поверх рівних пломінців свічок і бачив щось таке, чого ніхто не бачив і не дано було нікому бачити.

Думки Всеволода уже полинули в інший бік. Чорнооке дівча сьогодні нагадало йому про літа, що промчали не спиняючись, принісши йому старість, якої він не хотів приймати і яка все ж закрадалась в його душу й тіло…

Швидше б, швидше б на Волинь… Знати б слово Живки… Йому здавалося, що з нею він наздожене свої літа. Наздожене й зупинить їх…

Дні в'язалися у невидимі одноманітні вузли споминів. Руки опухли від доїння, репалися пучки, до крові обламувались нігті. Спина звикла не розгинатись — наприкінці осені люди ходили зігнутими вже постійно. Схилялись біля корів, кіз, овець, над цебрами з молоком, над ситами, відбираючи загуслий кисляк від сироватки. Очі все менше дивилися вгору — все більше в землю. В зіницях загусла втома, тягла повіки вниз, обламувала крила надій, що раніше чаїлись у душі, Тому люди байдуже спостерегли одного разу, що вже відійшло літо і відкотилась з вітрами осінь.

Завіяли футовії, завихрились сніги. Високі білі гриви заметілей мчали по рівному безмежжю, обганяючи одна одну. Морози вихолоджували тіло, крижаною поверхнею вкривали завжди мокрі руки, видублювали шкіру облич, грудей, ніг.