Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 124

Сиділа проти печі, немов заніміла. Немовби хто витяг з її душі життя. Пусткою повіяло з кутків. Холодом, порожнечею. Не було в неї тепер нікого, кому були потрібні її руки, її клопотання. Із серця вирвали її останню любов — Гордятка, онучка.

А може, й справді він не онук її? Воєвода Янь не присилав би отсієї відьми за холопським дитям. Гордята, каже, чадо його. Нащадок багатств Вишатиного роду… у землі київській, новгородській, білоозерській… Ніга стягувала подумки кінці з кінцями своїх роздумів і вагань. Авжеж, чужої дитини не привласнив би…

Але ж і Нерадець… Ще коли був людиною, казав їй: «Моє дитя у Гайки». Та й сама вона відає, що Нерадцева кров у тілі Гордятиному. І міцненький тілом, як і син її колись був, не те що хлипкий воєвода… Велику гіркоту приніс їй Нерадець у житті і велику радість подарував — онука. Жодного із своїх синів так не любила. За двох синів своїх загиблих, за своє безталання жіноче… останньою любов'ю полюбила Гордятка. Тепер не знала, що і діяти.

Погляд її спинився на притихлому ченцеві.

— Поможи… — впала перед ним на коліна.

Коби знав, як зарадити її горю. І своїм розвіяним надіям…

Сам губився у розмислах. Може, так буде краще Гордяті. Виросте в достатках. У науці. В шані.

— Не побивайся, мати. Так бог велів, певно, зробити. Йому видніше шляхи людськії. Чуєш? Стане боярином твій онук. Тебе пригріє на старості літ. А тобі раджу піти у двір до боярина. Будеш няньчити Гордяту. Бо знаю сю лукаву челядницю — не має у серці своєму добра.

— Пощо ж дитя забрала?

— Хоче боярину прислужитись. Коби її шанував за те. А може, ще чогось жадає. Хто загляне в її темну душу?

— Божечки!.. — жахнулась Ніга.

— Давно знаю її…

— Але як піду туди? У Києві ніколи не була. Нікого не знаю. До кого прихилюся? Тут ось хату Гайчину стережу. Може ж, колись повернеться вона. То вже якось добуду віку при ній. Моєї хати нема — все понищили половчини тоді. Синів погубили… Одна я, однісінька на сім світі…

З важким серцем залишив Нестор Претичеву хату. Шкода йому цієї одинокої жони. Але в душі вірив у щасливу долю Гайчиного сина. І вже здивовано осміхався: ну й боярин, ну й зухвалець! Придумати отаке — спадкоємця собі отако дістати! А сія хрещена половчанка?.. Хоч у пекло її пошли — звідусіль сухою вийде і зробить діло своє…

У теремі на Нестора з нетерпінням чекав отець Іван. Широкими кроками міряв світлицю, потирав з усіх сил долоні. Де ж се забарився брат його?

Тільки-но Нестор переступив поріг, кинувся до нього з оберемком сувоїв пергамену.

— Знайшов отеє… У капищі теремному. Всюди було розтикано — за кумирами… за різьбленнями…. Це пергамени давні. Багатство великотне!

Нестор розгорнув шмат пергамену. Світлого, чистого, немовби щойно виробленого. «В літо 6494-те. Приідоша болгари віри бохмичі, глаголюще: яко «Ти князь єси мудрий і смислений, не відаєш закону ніякого, то увіруй в закон наш і поклонися Бохміту». І рече Володимир: «Яка єсть віра ваша?» Они же ріша: «Віруєм богу, а Бохміт нас учить, глаголя: обрізати уди тайниї, і свинини не ясти, вина не пити, а по смерті же, рече, со жонами похоть творити блудную…»