Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 119

Всеволод підійшов збоку, зиркнув за спину Волоса. Так і є: до дебелої статури дерев'яного бога хтось притискувався. Маленька людина. Вона дивилася злякано на князя й, мабуть, не могла ворухнутись.

— Ти чого тут? — украй здивувався Всеволод.

— Ховаюсь, — прошепотіла маленька дівчинка, не розгинаючись.

— Від кого?

— Від тебе.

— Хіба я страшний?

— Не знаю.

— Так чого ж ховаєшся?

— Мені так наказали.

— Хто? Ану іди сюди, — як міг, лагідно мовив Всеволод.

Дівча пом'ялося, ступило з-за Волосової спини до нього. Перелякано дивилось йому в лице. Князь і собі розглядав дівчатко. Блідість обличчя проступала через ніжну смагу шкіри, моторошно пильний погляд густо-медових очей вивчав його. Від тремкого вогню свічки в його руці на щічках дівчинки тремтіли рухливі тіні од вій. Ніби щось знайоме видалося князю в тих рисах дитини.

— А ти добрий? — раптом спитала дівчинка.

— Не знаю.

— А який ти?

— Хтозна… — Всеволоду смішно: тепер дівча допитувало його, велеможного київського князя. І він мусив давати перед ним одвіт. Правдивий і чесний, як на божому суді… Справді, який він?

— Шкода, що ти нічого не знаєш, — зітхнула дівчинка й облизала язичком верхню губу. Всеволод аж очі розплющив — таки ж бачив колись цю маленьку чорняву людину, котра отак само висовувала язичок й обводила ним — з куточка рота в куточок — верхню губу.

— Як же тебе зовуть? — Всеволод приглядався до дитини.

— Княжна.

— Чому так?

— Бо я і є княжа.

— А де ж твоя мама? Чого ти тут?

— Мама? Отут. Під полом. Нерадець заховав. Я бачила! — Княжа упала коліньми на підлогу й почала смикати за залізне кільце, вбите в одну дошку.

Він поставив підсвічник додолу, схопився за кільце. Княжа присіла поруч. З нетерплячою цікавістю стежила за його рухами.

— А хто тут живе, знаєш? — спитав дівчинку Всеволод.

— Не знаю… — розчаровано протягла Княжа.

— Колись тут жив Чорнобог. Він насилав на людей морок, бо викрадав у Сонечка білих коней… — Згадав раптом дитячу казку й осміхнувся: що се він — дітям своїм не розповідав такого ніколи, а це чужій дитині…

Рвонув на себе віко.

— Хто є? Вилазь! — гукнув чомусь перелякано,

— Драбини немає… — озвався немічний жіночий голос.

— Ось вона! Тут! — Княжа підбігла до стіни, біля якої стояла драбина. А він і не помітив!..

Спустив у яму драбину. Звідти вилізла жінка. З високого повоя струсила землю. Від її одягу війнуло сирістю.

— Мамцю, а там не бачила Чорнобога? — підняла до неї личко Княжа.

— Бачила, доню…

— Як ти потрапила туди, жоно? — не втерпів Всеволод.

— Прийшла ось з дитиною своєю до цього лупіжника просити, аби віддав коней і волів, що відібрав у отця мого. Погинемо без худобини — ні дров привезти, ні ниви зорати… Як жити?

— Так хто ж тебе у яму вкинув?

— Нерадець же, кажу. Як почув грюкіт у ворота, мовив: князь приїхав! Згинь, каже, з очей моїх. Лізь у яму. Я не хотіла — так він силою… Се щоб князь не бачив, яким татем став бирич його… Отакого мужа маю перед богом…

— Іди, жоно, додому. Все буде добре. Накажу йому по правді з тобою вчинити. Кажеш — жона йому?