Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 117

Ось тепер Всеволод покаже, який він є насправді…

Мела легка, прозора хурделиця. М'яко поскрипував, вгинаючись під полозками, сніг. Він улігся товстим шаром на гіллях, обліпив віти і стовбури дерев. Усе довкола було іскристо-білим, сяючим, незбагненно-чистим і врочистим.

Князівський поїзд ішов нешвидкою риссю. Дзвінка прозора холодінь вливалась у груди, бурунила кров у тілі, рум'янила щоки, здоровим, веселим зблиском розсипалась під білими від інею віями.

Коні задьористо витягували гриви, косували оком довкола. Високо піднімали копита й від задоволення розпускали віялом хвости.

І людям на санях також було весело. Боярин Чудин надто пожвавлено оповідав, як він колись вполював лисицю; як вона муркотіла лагідно до нього — немовби людським голосом. Хтось застеріг Чудина на плутанині — либонь, не розпізнав у тій лисиці прехитрої молодиці.

— Яка вона була, Чудине? Отака-о, з довгим рудим хвостом? Га? А очі… отакі зеленкуваті, в руді горошини, еге ж? Так я її знаю! — підморгнув до мужів веселий гридь Берендій-торчин. — Її треба по ситенькому черевцю погладити — вона б тобі й пісеньку заспівала. І ще…

— Га-га-га! — двиготіли від реготу сани. Весело і Всеволоду. Лише двоє ченців з Печерської обителі — Іван та Нестор — відсутніми, порожніми очима дивились кудись у небо. Молитви нишком творять, аби диявол не спокушав їхні чесні, безгріховні душі тими блазнивими оповідками.

Невисокі засніжені вали Василькова-града немов розмилися білими снігами. Здавалося віддаля, що вони розтанули в золотистій імлі білого зимового дня. І що прямо в білому небі стояли темно-сині маковиці

Васильківської церкви Успенія й високі вежі княжого терема. Мабуть, отак народжуються казки про град Кітеж, про дива далеких і близьких земель. Із білого. марева народжуються…

Весело форкнули коні, обдавши себе білим паром. Весело шурхотить під полозками, сніг. Від тої святочності й краси під білими небесами народилася знайома пісня:

Ой попід лісом, попід темненьким, Там ходить стадце сиве-вороне,

А за ним ходить Гречний молодчик…

— Ігрища ідольські творять… Пісні… Плясання. Козу водять… — бурчав чернець Іван. Поряд із, ним хмарнів чолом і Нестор.

— До терема! — сказав князь Берендію. — Будемо різдво справляти за нашим руським звичаєм. Отче Іване, се великий гріх на душі наші впаде? Тоді прошу вас, отці наші заступники, відмоліть цей гріх наш перед богом, бо ми звикли наші звичаї, наші покони руські шанувати.

— Сі плясання й пісні, князю, і противна животина ота рогата — богопротивні! — втрутився і Нестор. — Язичеські люди, що не відають закону божого, самі собі такі закони творять. А русичі єсть просвіщанні божим словом і законом. Тому для них сіє грішне діло.

— Знаю сію науку, Несторе. Шаную тебе, що високо мовиш про народ руський, який і єсть просвіщений божим словом і діянням діда й отця мого Ярослава. Але не може бути богопротивний і старий руський звичай. Довго я колись розмислював над цим. Колись, у давнину, коли серед народу ще не було священних знань, і храмів, і книг, той звичай міцнив і єднав наші племена. Уже пізніше прийшли на Русь і книги й апостоли. Тож і виходить, що звичай сей — єсть народ. Доки живе звичай — живе народ.