Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 115

Очікував своєї години…

Розмірено, по колу сонця, минали літа. Дні змінювалися ночами. Зими — веснами. У дрібних клопотах і суєті буднів щезали великі жадання, згорали великі пристрасті. Дріб'язкові справи поглинали значущі, виповнювали собою життя, знищували вічність…

Князь Всеволод, розмірковуючи над тією неспинимою плинністю днів, з подивом відзначав, що його життя десь підбирається вже до вершини і його досвід, набутий у трудах, йому ні до чого. Життя минає даремно, не полишаючи слідів. Його вистачає лиш на те, аби при завершенні свого існування спитати у себе: навіщо воно?

Чим більше владарював над іншими, тим більше ставав залежним від них — і мусив більше принижуватись і упосліджуватись духом своїм. Чим більшенабував знань — тим більше сумнівався й робив дурниць, Творячи одним добро — побільшував другим зло.

Князь не любив Києва, справедливіше сказати — боявся його. Тому жив переважно у Вишгороді або на Видубичі, де побудував свій Красний двір — терем, палати, господарчі будівлі — все те з великою пишністю, з каменю чи з дерева, все те з мереживом різьби дерев'яної, з мармуровими стовпами, високими вежами над ґанками…

Але радість уже не приходила в його душу ні від чого. Несподівано тут, у Києві, померла його грекиня. Останні місяці вона не виходила з палат. Все ніби когось боялась, злякано озиралась на кутки, на тіні Заслабла розумом, мабуть, через те, що все життя сама-плела тенета для інших. Похапливо, тихо схоронили княгиню Марію, дочку Мономахову.

Тепер князь мав одружитись. Літами він ще не був старий — перевалило лише півстоліття. Був при силі й при здоров'і. А кожен здоровий муж повинен мати жону.

Отоді й почалося!

Щукали для Всеволода невісту всі. Кожен прагнув або поріднитися з ним, або хоч прислужитись йому, Підсовували своїх сестер, дочок, племінниць, братенниць, сестринниць, а то й жон. Гризлися між собою в очі й поза очима, обливали помиями, звинуваченнями, відвертою і таємною облогою й обадою.

Немовби клубок псів, зчепилося біля князівського столу… Всеволод хапався за сиву голову. Кого бачив довкола? Його оточували самі лише навадники… фарисеї… льстеці… Ні, від них не візьме жони. Сам знайде!

Підпирав голову кулаком. Спомини хитали уяву. Коли був щасливим як людина? Коли не лукавив ні перед собою, ні перед іншими?..

Тоді згадувався йому Живець. Освітлене дивним світінням капище на піщаному горбі серед океану волинського лісу. Оте рожеве казкове марення, що світилося вночі ясним, негаснучим світлом. Білокора береза з ластів'ячими гніздами. І ота жона в білому. З прямою й гордою ходою. Хто відшукав її тоді? Нерадець!.. Таки ж він…

Нині подумки бесідував з волхвинею. Її пильний погляд — в самі зіниці очей — бентежив його знову. Тихий, упевнений голос… З нею був у всьому відвертий, відпочивав зболеною душею. «Візьми добро у серце своє…»

Як гарно і як легко було йому тоді, коли зробив так. Чув себе володарем світу — бо дарував довкола добро. Чув себе щасливим, бо робив, як людина, добро. Може, уперше в житті радів щебету ластовиць, шепоту листя берези…