Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 116

Пливло над ним глибоке синє небо… чи білі хмари пливли по небу… Ніколи в житті не бачив більше такого неба й таких оболоків на нім. І ніколи не відчував себе так близько — самим серцем — до вічності Неба, до вічності могил. Все інше — тлінь. Сліпа суєта. Скудість душі й гіркота безнадії…

Ось він київський князь уже. Сьогодні досяг вершини своєї мрії. А чи вознісся в радості духом? Чи став великим, таким, як отець його Ярослав чи як дід Володимир? Він також будує храми, монастирі, ставить городи, тримає руками синів поле половецьке за Переяславськими валами. Але те все вже було й до нього. Величі в тому не було — лиш обов'язок, буденність.

Величним чув себе тільки у Живці. Коли з радістю сіяв добро. Тепер же — з острахом він дивиться на свої долоні. Чи добре одмиті плями крові на них? Руки у нього чисті. То у поплічника, у холопа Нерадця, руки обагрені, а в нього — чисті. А совість… її, слава богу, не видно іншим…

Це коли б ота волхвиня, в білому, була поряд. Сказав би їй все. Вона б зрозуміла, зняла б криваві плями з душі його і з совісті. Як ім'я її? Далебі, забув. Але ж ні — він і не знав його. Не спитав, хто подарував йому життя. Отака жона йому потрібна нині!..

Кілька днів думки князя Всеволода були у полоні тих спогадів. І чим більше розглядав себе на відстані, тим більше виростало у нього жадання хоча б на мить побачити волинську зеленицю. Іспити з рук її цілющий напій Живи — діви Життя.

Десь у глибоких дебрях і пущах вона. Чи під Лучеськом, чи під Звенигородом. А може, під самим Володимиром. Нерадець!.. Лише він знає те капище. Бо воєводи Творимира немає — поліг на Нежатиній ниві…

Кликати Нерадця!

Якимось подихом зігнало втому із Всеволода. Очі заблищали жвавістю, обважніле тіло стало враз рухливим, гнучким — хоч у сідло! Посивіле руде волосся світлими м'якими хвилями падало на плечі.

На старості літ Всеволод став красивим. Таким і в молоді роки не був. Дивився на себе у срібнодонне роденське люстро, посміхався у сивий вус. Печерські ченці правдиво напишуть про нього: «І був князь Всеволод боголюбивий і тілом красивий…»

Та навіщо йому кликати сюди Нерадця? Він годен ще і сам вихопитись на коня і помчати у град Васильків. Навідати свій родовий дім, вчинити княжий суд над ослушниками й

проскупіями-злодіями. Тоді треба брати й бояр, і ченців. Поїде у Васильків-град!..

— Кличте конюшого! — гукнув за двері. — Гей, ви, отроки, скажіть боярину Чудину, нехай у дорогу збирається. Васильків-град час навідати!

Під дверима у сінцях щось грюкнуло, шльопнуло, залопотіло по сходах. Всеволод задоволено. посміхнувся. Що не кажіть, приємно, коли знаєш, що одне твоє слово примушує людей бігти, мчати, котитись, яко вітер. Лише гукни, лише кивни пальцем — усі біжать твою волю чинити, твої жадання. А надто приємно, коли се бачиш у велеможних своїх бояр. От як сухоребрий Чудин… Х-хе… Привіз із Вишгорода двох дочок, що в дівицях засиділись, і ворожать, і стеляться муравою навколо нього. Чудин ніби з глузду з'їхав, нікого не підпускає до князя, цілими днями сидить у гридниці, під дверима його ложниці… Та все в гості припрошує до себе…