Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 114
Раїса Петрівна Іванченко
— Коли згоден — скажи. Не зітхай. Коли не згоден — іще полеж, подумай…
Нерадець потяг носом, крекнув. Краще бути молотом у сьому проклятому житті, аніж наковальнею…
— Розв'язуй, князю. Згоден… — промимрив Нерадець.
— Я так і здогадався. — Володимир витяг з-за халяви мисливський ніж, — щойно білував ним забитого вепра, — обрізав мотуззя на руках і ногах свого бирича. Буркотливо повчав: Не забудь же на весілля покликати! Гей, кличте Любину! Хай забирає свого судженого!..
… І було хмільне весілля. І сидів князь Володимир на покуті, а дружина його — за столами. І був коровай. І викуп невісти. І розплітання коси… І танець довкола діжі…
А потім залунали перезвянські пісні. Допекли сії перезви бабські Нерадцеві… Свати побоялися мазати дьогтем ворота й стіни хати Любини — невіста із рук князя. Але пісня — хто впіймає пісню? Хто спинить її слово? Із кутка в куток
Василькова перекочувалися високі голоси захмелілих баб, що знущалися над Нерадцевою неславою:
Темнів лицем Нерадець, темнів очима, буріла його туряча шия. Чекайте, на шворці ви в нього доспіваєте свої перезви!..
Нерадець вхопив Любину на руки, пожбурив на білі рядна… Аж сам на мить злякався. Але ні, не вбилась суджена його, свахи не пошкодували соломи під боки!.. М'яку постіль послали…
Любина не заплакала. Лежала не ворухнувшись, Очима видивлялась у високу стелю, дощані, добре обтесані дошки.
Нерадець відкинув з неї верету.
— Ч-чого лежиш? Пощо не шануєш мужа?
Любина слухняно звелася, стала перед ним на коліна, почала стягати чоботи. Потім сіла поряд. Зіщулена, тремтлива. Цокотіли зуби. Тряслися холодіючі руки.
— Нерадцю, дитина в мені б'ється…
Нерадець відірвав руки од очей.
Повернув до неї мокре лице. Губи його затряслися. Засмикалися повіки. Він глухо й скорботно застогнав, скреготнувши зубами.
— Ти… ти… мовчала?!
— Хіба ти питав, Нерадцю? — припала до його плеча. — Ніхто мене нічого не питав…
— Іди. З очей моїх іди…
Любина ще слухала себе. Потім тихо сказала:
— Нерадцю, не лютуй. Візьми свого Гордяту до себе. Стану за матір йому.
— Ід-и-и! — штурхнув її від себе.
Йому нагадують його ганьбу?!
Любина впала на підлогу. Поповзла до дверей. Зникла за ними…
Більше Нерадець не жадав бачити її. Не хотів бачити. Жив, як і раніше, на княжому дворі, правив смердами, містечанами, тягнув з них віри й продажі, потяги і правежі— по закону, по «Руській правді». І по своєму жаданню. А то ще пускався з лютості в розбій… Зажив слави «триклятого».
Не хотів розбиратись у своїй осліпленій душі. Знав, все, що мав доброго у собі, розгубив. Одне залишилось у ньому і зростало — заздрість. До чужого багатства, до удачливіших догідливців і холопів… до чужої краси й молодості… І лише недосяжна золота гривна боярська маячила перед його очима й тривожила душу.
