Читать «Коханка з площі Ринок» онлайн - страница 80

— Навряд.

— Так отож! Довелося далі підкидати дровець. Підтримувати чутки про картотеку Густава з неприємними фактами про всіх перших осіб Львова: політиків, банкірів, промисловиків, аристократію. Так вони всі стали до моїх послуг. Ось чому я жила в «Жоржі», не знаючи горя, хоч і прагнучи більшого. Ось звідки в мене невеличка, проте стабільна рента. Ось як я здобула той статус, у якому мене всі тут знають. Брехнею? Так! А може — грою? Ви не припускаєте, що жінці, яка лишилася сама, без засобів для існування, не хотілося відразу з головою кидатися на пошуки наступника, виставляти себе на продаж? Саме так це називається, пане Кошовий. Я ледве вирвалася з подібного життя, й ось тепер треба було знову ламати голову, до кого прибитися. Під кого пристроїтися. Ви збентежені, Климентію? Ви червонієте? Ви опускаєте очі? А щойно самі закликали мене прийняти інакшу, не звичну — бруднішу, брутальнішу реальність, бо настають, бачте, інші часи. Я готова називати речі своїми іменами. А ви? Ви готові прийняти ці імена? Вимовити їх уголос, без ненависті та огиди?

— Я не відчуваю нічого такого.

— Чудово! Тоді повторю для вас, уже зовсім просто й зрозуміло. Я більше не хотіла зваблювати потенційних покровителів. Мені набридло видивлятися, в чиєму ліжку буде безпечніше. Це могло зайти в коло й тягнутися до безкінечності. Тому почала грати, напускати туману довкола неіснуючого таємного архіву, успадкованого від начальника кримінальної поліції. Блеф допоміг здобути незалежність. Хай доволі відносну, але я навчилася нею користуватися. Ми знайомі шість років. За цей час ви бачили, аби я використала можливості, які мала, комусь на шкоду?

Клим хитнув головою.

— Але я жива людина, Климентію! Не равлик у мушлі, не синя панчоха. Мені лише тридцять три зараз, а на той час тим більше вважала себе дівчинкою. З досвідом, про який не всім скажеш і який не всяка має. І тим не менше, не збиралася жити черницею. Чоловіки, із якими я дозволяла собі відтоді... — в неї враз забракло слів. — Словом, їм було байдуже, є в мене той клятий архів чи нема. Їх цікавила я, а вони — мене, саме цією байдужістю. Та, мабуть, давалися взнаки старі гріхи. Чи Господь карав за велику брехню, яку затіяла. Адам Вишневський, пан Адась... Могло скластися, щось завадило, ви ж трошки знаєте його... нашу історію...

Кошовий кивнув.

Магда закусила губу.

— Ну, доста сповідей. Це приміщення найменше нагадує сповідальню. Хоч ви на сповідника трохи схожі.

— Але на священика — в жодному разі.

— Як і на святенника й мораліста.

— Це добре чи погано?

— Ми цим схожі, Климентію. Трохи. Чи більше, ніж трохи. Не вирішила ще.

Вона знову потерла кісточку.

— Болить?

— Менше.

— Треба туго зав'язати.

— Чим?

Він витягнув із кишені пальта чорну хустинку. Аж тепер звернув увагу: він досі в пальті, на відміну від Магди. Скинувши його й поклавши на стілець, Клим присів поруч із ліжком, торкнувся пошкодженої ноги.

— Тут?

Вона не забрала ногу.

Його пучки погладили панчоху. Не ніжну, шовкову — грубувату, яка краще тримала тепло.