Читать «Коханка з площі Ринок» онлайн - страница 102

Не абищо.

Але зараз перебирати й комизитися гріх.

Кошовий був певен, що Мареку Віхурі легкий курячий бульйон смакуватиме й не зашкодить хворому шлунку. Відставний комісар стояв у списку запрошених першим, і посильний із «Жоржа» на прохання Магди відніс йому записку, дочекавшись позитивної відповіді. Йозеф Шацький значився другим, і до нього Клим сходив сам, враховуючи страхи пані Естер. Хоч на цей час євреїв уже почали чіпати менше,— навіть видали відповідний наказ. Кошовий пообіцяв особисто зайти за ним і так само персонально провести додому. Магда Богданович стояла третьою, і, попри стрімкий розвиток їхніх стосунків, Клим усе ж вважав її гостею. Себе порахував четвертим.

Номер п'ять — Єжи Тима.

Як домовлялися, він і прийшов останнім, коли всі зібралися в конторі за столом, а Цезар, вбраний з такої нагоди в чистий, підкрохмалений фартух, подавав страви. Кошовий уже знав: перш ніж опинитися «Під вошею», колись дуже давно, в іншому житті, кельнера звали інакше і він мав власний ресторан у Станіславі. Подробиці опустив він сам, і Клим залишив за Цезарем право розповідати про власне життя тому і так, кому і як вважатиме за потрібне. Коли Тима, постукавши, зайшов, усі, крім Віхури, тримали келишки.

— Останній гість, — Кошовий підвівся назустріч. — Думаю, знайомити нікого спеціально не треба. Щось не так, пане комісаре?

Віхура насупив брови, прокашлявся.

— Не так усе. Світ котиться в Тартар, падати можна довго, нема дна. Тому я, поліцейський, сиджу за одним столом, із бандитом. З яким не раз і не два свого часу мав кілька офіційних та водночас душевних розмов. Присідайте, пане Тимо.

— Дякую, пане Віхуро, — стримано відповів той. — Посадити мене туди, де, на вашу думку, таким, як я, саме місце, у вас не вийшло. Тепер я прийшов сам, ви запрошуєте, я сідаю навпроти з доброї волі.

— Може, хтось із нас тут зайвий? — відставний комісар відсунув тарілку з жовтим прозорим бульйоном. — Навіть через наполегливі прохання пана Кошового я не терпітиму поруч нахабу, за яким плаче тюрма. Погодьтеся, пане Тимо, це було б справедливо.

— Пане Віхуро, мої колеги про вас досі говорять як про одного з найчесніших людей, які колись працювали у львівському криміналі. Аби ви, особисто ви, змогли знайти на мене докази, я б провину визнав у суді. Бо так — по закону. Але доказів — пшик. І давайте зараз не звинувачувати одне одного в тому, що кожен із нас на своєму місці. Здається, ми в одному човні.