Читать «Мерщій тікай і довго не вертайся» онлайн - страница 4

— Та якої в біса доби? То були твої примхи. Ти ж їй око вибив!

— Слухай, та невже ж ми ще двісті років обговорюватимемо те око?!

— Чом би й ні. Для прикладу.

— І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевиків на набережній у Ґільвінеку? Чи, може, я помиляюся?

— По-перше, це була не жінка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що інші здихають, аби він лише косив бабло!

— Еге ж, я знаю. Не мені тобі дорікати. Але ж це не єдина причина, чому ти викликав мене, малий?

— Я вже казав: не викликав я тебе.

— Ти впертий, як сто ішаків. Тобі пощастило, що ти успадкував мої очі, а то б я тобі добряче зацідив. Уяви собі, що раз я вже тут, то тільки через те, що ти мене викликав, і ніяк інакше. До того ж мені не подобається цей бар: не люблю музики.

— Гаразд, — каже Жос. — Переконав. Замовити тобі склянку?

— Якщо зможеш підвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав.

— Не твій клопіт, стариганю.

Пращур знизав плечима. Він багато чого бачив на своєму віку, і цьому шмаркачеві не вдасться розсердити його. Жос із роду Ле Ґернів, і цього в нього не відняти.

— Тож, — вів далі старий, посьорбуючи свій гідромель, — у тебе нема ні дружини, ні шеляга за душею?

— Діло кажеш, — відповів Жос. — А подейкували, що раніше ти не був таким метикованим.

— Я ж тепер привид. А коли помираєш, то дізнаєшся багато такого, про що не знав за життя.

— Це ж треба, — сказав Жос і підняв тремтячу руку, щоб покликати офіціанта.

— Щодо жінок, то не було сенсу мене викликати, тут я тобі не порадник.

— Не сумніваюся.

— А от щодо роботи, то тут і вигадувати нічого не треба, синку. Тобі лишається тільки підтримати родинну традицію. Нема чого тобі ловити в котушках, то грубезна помилка. А крім того, ти ж знаєш, що не варто довіряти речам. Такелаж — то ще нічого, але котушки, нитки, не кажучи вже про корки... Ті взагалі варто десятою дорогою обходити.

— Знаю, — відповів Жос.

— Треба скористатися сімейним спадком. Підтримати родинну традицію.

— Я більше не можу бути моряком, — пояснив Жос, закипаючи. — Я тепер ізгой.

— Та хто тобі що каже про море? Заради Бога, невже в житті нема нічого, крім риби! Хіба я був моряком?

Жос вихилив чарку до дна й задумався над питанням.

— Ні, — відказав він за кілька секунд. — Ти був Глашатаєм. Від Конкарно й до Кемпера виголошував новини.

— Так, мій хлопчику, і я цим пишаюся. «Ар Баннур» — ось ким я був, «Глашатаєм». І не було на південному узбережжі нікого кращого за мене. Кожного Божого дня Ар Баннур входив у нове село й опівдні сповіщав новини. І можу сказати тобі таке: були люди, які чекали на мене спозарання. Мої угіддя нараховували тридцять сім сіл; чимало, правда? І то скільки люду назбирується — нічогенько, еге ж? Люду, що жив у світі завдяки чому? Новинам! А завдяки кому? Мені, Ар Баннуру, найкращому збирачеві новину Фіністері! Мій голос лунав від церкви й до ставка, де прали білизну, і я знав усі слова напам'ять. Кожен витягував голову, щоб почути мене! А мій голос приносив світ і життя, тож повір мені, це куди краще за рибу!