Читать «Мерщій тікай і довго не вертайся» онлайн - страница 3

Побачивши перехрестя Едґара Кіне, Жос сховав давні образи якомога глибше у пам'ять і поклав собі надолужувати спізнення. Через усю цю мороку з кавовою гущею та війнами речей і людей він утратив щонайменше п'ятнадцять хвилин. А пунктуальність була ключовим елементом його роботи, тож він намагався стежити, щоби перший випуск його «живої газети» розпочинався рівно о восьмій тридцять, другий — о дванадцятій тридцять п'ять, а вечірній — о вісімнадцятій десять. Саме тоді збиралася найбільша аудиторія, а слухачі в цьому місті були надто квапливими, щоб витерпіти навіть найменше спізнення.

Жос зняв з дерева урну, яку підвішував туди на ніч, зав'язавши на подвійний булінь і зафіксувавши замками від злодіїв. Цього ранку вона виявилася недуже важкою, тож капітан зможе швидко все посортувати. Легка усмішка сяйнула на його обличчі, коли він ніс коробку до комірчини за магазинчиком, яку він винаймав у Дамаса. Зосталися ще добрі хлопці на світі, як ось цей Дамас, що дає вам і ключ, і місце за столом і не боїться, що ви пограбуєте касу. Дамас, ото вже ім'я! Юнак тримав на майдані крамницю роликів, «Рол-Райдер», і давав Жосу прихисток. Там моряк спокійно готував свої випуски і не боявся потрапити під дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва!

Жос відкрив урну — велику змайстровану власноруч дерев'яну скриньку, яку він назвав «Ван-де-Норуа II», на честь утраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальській шхуні дальнього плавання робило честь те, що її спадкоємицею стала дерев'яна скринька для листів у Парижі, але ж і скринька не проста. То була геніальна коробка, створена за геніальною ідеєю сім років тому. І саме вона дозволила Жосу знову зіп'ястися на ноги після трьох років роботи на консервному заводі, шести місяців на фабриці котушок і двох років безробіття. Геніальна ідея прийшла до нього грудневої ночі. Тоді, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чверті заповненому осиротілими бретонцями, він почув предковічну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л'Аббе, і саме тоді прапрадідусь Ле Ґерн, який народився в Локмар'ї 1832 року, вийшов з Жосової голови, щоби притулитися до стійки й привітатися з нащадком.

— Привіт, — каже Жос.

— Ти пам'ятаєш мене? — запитав старий.

— Угу, — промимрив Жос. — Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував.

— Синку, міг би вже й не просторікувати цього єдиного разу, коли я до тебе прийшов. Скільки це тобі?

— П'ятдесят років.

— А життя тебе добряче пошарпало. Здаєшся старішим.

— Я не потребую твоїх зауваг, та й взагалі, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким.

— Обрав би ти інший тон, юначе. Ти ж знаєш, як воно, коли я гніваюся?

— Ще б пак, усі про це знали. Особливо твоя жінка, яку ти все життя годував лящами.

— Ну, годі, годі, — насупився старигань. — Лиши це в минулому. То все примхи доби.