Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 62

— Петре, чого ти не пишеш на папері? — питає його тітка Маринка.

— А ти бачила, як папір горить? — відповідає він.

Тому писав на внутрішньому боці віка. Спочатку дати народження і прізвища батьків, дідусів, бабусь. Потім записував там, що була буря або, що падав град. Ще пізніше хімічним олівцем робив список того, що залишаємо — з документів переписав номери земельних ділянок, які купив перед війною. У стовпчику “рухоме майно”, з лівого боку, відразу біля канта віка, вмістив: двоспальне ліжко, сервант, креденс, стіл і шість крісел, ручна качалка, дубовий стіл. Його почерк також зазнав змін — спочатку рівний і гострий — солідний почерк вчителя, а потім — безпорадний і невпевнений, особливо там, де він писав кульковою ручкою. Червень п’ятдесят дев’ятого — навала слимаків. Серпень шістдесят сьомого — нічні метелики й оси. У лютому вісімдесят четвертого — підсніжники. Дуже рано, бо вісімдесят шостого розквітли тільки наприкінці березня. На віку записував до середини п’ятдесятих років, на стільки вистачило місця. Потім стрункі літери виходять за край. Небагато є дат на межі п’ятдесятих і шістдесятих років — тоді був дуже зайнятий, мав у голові школу й мене. Я змарнувала тобі життя, Петре.

Шістдесят п’ятий рік починається на боковій стінці, а дати вже стосуються коханої доньки: “30.07.64 — виїзд на навчання, 5.05.68 — атестат зрілості”. Переписував цілі речення. Звідки їх брав? — не знаю, може, з мудрості календарів, а може, сам придумував. Деякі з тих кривих речень дивні. “Людство крокує вперед, але людина залишається та сама. Й. В. Ґете”; “Нічого не вдасться зробити, тому нехай буде так, як є”. “Діти зауважують тільки збільшені деталі, не розуміючи того, що бачать”. Письмо розлізається, як плісень, вже займає дно і другу стінку. Нарешті Петро виходить зі середини скрині на її поверхню короткою інформацією: “Світу — забагато”.

Чого тобі було забагато, Петре? Іншим навпаки — всього замало.

О

Щосім років повинен відбуватися повторний шлюб — оскільки, як говорила тітка Маринка — щосім років людина стає кимось іншим. Отже, треба було б відновлювати всі угоди, зобов’язання, іпотеки, відомості в реєстрах, паспорти. Всі документи.

Я вже одинадцята. Петро — тринадцятий. У моїх снах Петро двоїться, троїться, раз він молодий, раз — старий. Раз на мене кричить, раз пригортається до мене. Сьогодні в моєму сні п’є гарячий чай зі свого гидкого фаянсового горнятка. Чай парує, і краплі пари осідають на Петрових бровах. Потім замерзають і стають бурульками. Не може розплющити очей. Іде до мене, як сліпий і просить, щоб я йому зняла ті бурульки. Я безпорадно роззираюся по кухні у пошуках спеціальних інструментів. Він каже “льодняк” чи щось подібне і показує рукою на шухляду. Це означає, що існує інструмент, щоб зняти бурульки з очей, і він його має. Він готовий до всього.

Існує ще одна відмінність між Петром і мною, і я зі задоволенням записую її собі в голові. Спочатку радше вишукуєш подібне. Люди цілі дні проводять разом, запитуючи про все, і виявляють, що “я теж”, що “у мене так само”. Але кінець — інший. Подібності були невинною оманою.