Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 61

Повинні бути парою — Петро і Стадніцка. Він вчитель і вона вчителька. Поділяться класами. Разом виставлять у щоденниках оцінки, дружно поділять години. Об’єднають свої кімнати над школою і навіть, якщо вона вже застара, щоб мати дітей, то матимуть дітей з цілого містечка. Стадніцку потім забрали рускіє, і як багато інших, вона пропала.

Говорив про себе: Пьотр. Вимовляв це ім’я м’яко, надуживаючи польським акцентом, тому звучало воно як “Пйотр”. Так мені представився того дня, коли ми поїхали до міста залізницею. Ми йшли дорогою від станції, літав тополиний пух, сонце виблискувало на дахах і бруківці, яка від цього блиску виглядала, як мокра, ніби вночі падав дощ. Мені подобалося все. Я була вдягнута у квітчасту ситцеву сукню, кроєну навскіс (ще вночі тітка Маринка закінчувала петлі), яка облягала мої стегна. Я мала маленьку торбинку, а в ній гребінчика, дзеркальце і носовичок. На ногах — шкіряні коричневі босоніжки на корковій танкетці. Він був убраний у літню маринарку і чорні фланелеві штани, маринарку ніс перекинуту через руку. Чоловіки озиралися за мною.

Я їла морозиво. Кремова маса у двох складених вафлях. Її накладали ложкою просто з термосів. Морозиво топиться і тече по руці. Треба нахилятися, щоб не вибруднити сукні. Їм порцію за порцією, аж мені стає холодно. Мої долоні липкі. Петро подає мені свою хусточку.

Немає виходу, відвар із рути не поміг. Шлюб відбувся у католицькому костелі, але прийшов також і піп. До того щовечора я бачила перед своїм домом Мирона, спирався ліктем на паркан і жував травинку. Стояв так годинами, поки сутінки не стирали його, як пляму. Я тікала від його погляду. Перед моїми очима було те, що між передніми зубами у нього був проміжок і це єдине, що про нього пам’ятаю.

Коли першої ночі ми лежали поруч, Петро нічого не говорив, але вся волога літня темрява набубнявіла питанням, я тільки сказала: “Мирон”. Потім народилася Леокадія, Лялька.

У вересні в школі залишилася тільки Стадніцка. Петро в середині серпня пішов на місце збору з маленькою валізкою. Я говорила: “Йди, вже, йди”, але він сидів на лавці перед хатою і не міг відірватися від дитини, не знімав її з колін, тулив Ляльку до себе, нюхав її, я здогадувалася, що він плаче, і його сльози течуть дитині по шиї, за сорочечку. Плечі мав зігнуті в дугу. Валізка стояла біля ноги, як пес, що тільки чекає сигналу, щоб кинутися на звіра, бо вже чує в повітрі кров.

Він повернувся за кілька місяців, майже того самого дня, коли неперервно їхали на захід запилюжені вантажівки. Мав температуру, кашляв, не знаю чи від застуди, чи від пригніченості, чи від всюдисущої пилюки. На нозі чорнів старий бинт, а під ним паскудна рана, абияк зашита в польовому шпиталі. Швидко, мовчки ми знімали з нього мундир. Смердів, було видно, що місяць не мився. Схуд. Я згорнула мундир у тугий валик і втиснула його в стодолі поміж колоди. Зняла портрет Пілсудського, що висів над ліжком, залишилася світла пляма, і повісила на тому місці ікону.