Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 60
Ольга Токарчук
Вона носила вузькі спідниці та чоловічі сорочки з краватками. Її каблучки цокали по викладеному цеглою шкільному подвір’ї. Фарбувала губи так, щоб виглядали меншими. Волосся завжди старанно укладала — робила навушники з кіс. Навчала польської мови і співу — у теплі дні крізь відчинені вікна школи було чути її слабкий писклявий голос:
Це тужно летіло над селом. Я ніколи не бачила моря на живо. Не знаю, що таке блакить. Знаю море тільки з тієї пісні та з телебачення.
Стаю перед дзеркалом і щипаю собі щоки, щоб краще рухалася у них кров. Хочу пригадати, як я виглядала тоді, коли Петро вперше запросив мене до містечка на побачення після того, як тітка Маринка сказала за мене “так”. Я мала чорне волосся, зібране на шиї у вузол, темні брови і смагляве обличчя. Груди завжди були замалі, потім, вже тут, за часів Карабіновича, я вкладала до бюстгальтера вату. В мене була тонка талія, плаский живіт і досить масивні стегна, міцні, напружені. Що з ними тепер сталося? Піднімаю спідницю і бачу ледве обтягнуті шкірою кості. Тоненькі гомілки — це пам’ятаю, на це завжди Петро звертав увагу і не дозволяв купувати мешти з пасочками. Казав, що від них грубшають щиколотки і між ногами у мене було цілком інакше — губи були повні, припухлі, соковиті. Тепер, коли підмиваюся, відчуваю під пальцями неприємну тонку шкіру і відразу під нею якісь таємничі внутрішні кісточки. Я не припускала, що там маю кістки. Так виглядає старіння: жива пружна тканина твердне, людина застигає зі середини. Тепер це звичайна дірка, щоб пісяти, не більше. Теж ступні є ступнями іншої людини, важко було б навіть сказати, чи вони жіночі, чи чоловічі. Все це замішання зі статями з часом стирається. Старі жінки і старі чоловіки уподібнюються одне до одного.
Коли я цієї зими дивилася на Петра, то часом мені здавалося, що дивлюся на себе. Щось нас нарешті наблизило одне до одного — старість. Щоденно вранці ми обоє ставали меншими. Останнім часом важко було дістати ногами до підлоги. Я соромилася того, що розмахую ногами в повітрі, як дитина, як маленька дівчинка. Я нічого не говорила. Він завжди був високий і хвалився тим. Коли б так тривало роками, коли б смерть могла запізнюватися, як листоноша з пенсією, відбувалося б з нами щось протилежне до росту, якийсь процес, спрямований у зворотний бік. Нарешті ми б стали завбільшки, як ляльки, і мусили б остерігатися мишей, яких тут повно. А коли б смерть взагалі перестала існувати, ми попадали б, як крихти хліба в щілини між дошками, і люди зі села знайшли б тільки порожній будинок. Ото вже б плітку вали, але ж було б здогадок. Старі зникли, пропали, як камінь у воду. Кому тепер перейде їхній будинок? Чи їхня донька жива, чи приїде з Варшави? Рилися б у шафках. Відчинили б віко скрині й читали б Петрові записки. Про все би довідалися: 2 квітня 1987 року була посіяна селера, а 14 — петрушка.
