Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 44

Після вечері з’являються термоси з чаєм і маленькі домашні тістечка. Коли вони залишаються самі, Інґрід виймає вино і два келихи. Сидять у заповненому рослинами холі, на двох канапах, одна навпроти одної. Вогонь у каміні догасає, тістечкові пси лежать біля ніг своєї пані.

— Тішуся, що ти знову тут, — Інґрід із року в рік щораз ліпше говорить по-польському.

Іда розповідає їй, що має проблеми з серцем, воно зупиняється вночі, щоразу знову починає битися, але якоїсь ночі це може не вдатися, може, навіть цієї ночі. Інґрід питає, чи вона була в лікаря. Іда каже, що так, але нічого в неї не виявили.

— Від такого неврозу не помирають, — каже Інґрід і закурює чергову цигарку.

Дим на мить закриває її обличчя. Іда хотіла б розказати Інґрід щось інше, сама не знає, як це сталося, що почала говорити про серце. Хоче розказати тій німкені, яку бачить при оказії три-чотири рази на рік, жінці, яку вона добре не знає і навіть не певна, чи та її добре розуміє, отже, хоче їй сказати, щось сталося зі серцем або з чимось іншим, то вона цілком самотня. Але соромиться, що навіть такій чужій людині видасться смішною. Властиво, вона вже набрала повітря, щоб почати, але тоді їй спало на думку змінити тему, — вона поїде подивитися на свій колишній будинок, який недалеко звідси, за якихось сто кілометрів. Водій сам завезе екскурсантів до Варшави. Тоді Інґрід пропонує позичити їй автомобіль.

Потім, підливаючи вино, у щораз ліпшому гуморі, Інґрід потішно розповідає Іді про дивний забобон у її великий родині. Вони мають дядька у Гессені, двоюрідного діда чи когось такого, він дуже старий і вже не підтримує з ними жодних зв’язків, тільки надсилає листівки на свята. Він називається Аксель. І цей Аксель час до часу телефонує, так зненацька, без приводу, прикидуючись наївним. Раз на кілька років. Але так якось трапляється, що той, до кого зателефонує дядько Аксель, невдовзі помирає. Так, така дивна симетрія, збіг. Вони всі панічно бояться тих дзвінків, але ж не можна йому написати, щоб до них не телефонував. Тому Інґрід тішиться, що вона в Польщі й Аксель не знає її номера телефону, так вона втекла від смерті.

Вона голосно сміється, аж обидва пси підносять голови і допитливо дивляться на неї.

Шерсть Іни нагадує заплутану стару пряжу, клоччя. Там, де довге волосся відкриває шкіру, видно, що вона натягнута і щільно, як чорні колготи, обтягує кістки, Іда лагідно гладить пса. Кличе її на ім’я, але вона вже не реагує.

— Що таке? Іно, що з тобою? — повторює Іда, делікатно дмухаючи їй в ніс. — Гей, що з тобою, песику?