Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 43

Але Іді не подобається та констатація. Роззирається по кухні, бо бачила, як Ольга робила уколи. Мусить бути щось заспокійливе, знеболюване, для припинення кровотечі, вітаміни, фізіологічний розчин, антибіотики. Шукає очима шприца і ампули, але з розпачем думає, що не вміє робити уколів, не зможе проколоти шкіри гострою голкою й силою впустити у це худе тіло чужу рідину. Чи зуміла б?

Розчиняє шафки, перевіряє шухляди в креденсі, заглядає до баночок і бляшаних коробок. Скільки того всього назбирали старенькі! Знаходить полинялі торбинки з насінням бобу, накручені на шматочки дерева нитки, окремі ґудзики, торочки на шпульках, порожні стержні до кулькових ручок, картонні квитки багаторічної давності з діркою посередині. Купа сміття. Потім раптово припиняє пошук і починає спочатку, але тепер повільно, систематично, відчиняє шафки, шафи та креденси й бачить, що все там старе і в цьому мусить бути якийсь обман: крім сміття, там нема нічого придатного, нічого, що б використовували і що, властиво, шафки і шухляди — порожні. Відкриває банки і на дні знаходить листочки чаю, зернятка кави, звітрілі й сірі, крихти хліба, вкриті зеленою сухою пліснявою. Ніж вкритий шаром червоної іржі, надщерблене горнятко чорне від осаду.

Іда починає тремтіти, їй стає холодно. Їй здається, що на її шкірі осіла холодна мжичка. В печі згас вогонь. Не встаючи з колін, вона суне підлогою до ящика суки. Засуває руку під голову тварини, відчуває її тягар. Сука дихає дивно, з перервами, ніби одного подиху їй вистачає тепер надовше. Так добре. Чи завжди треба щось робити, чи не може бути так, як є?

Що було потім? Пригадує собі:

— Автомобіль заїжджає під пансіонат. Перед війною він належав родині Інгрід, вона теж там народилася. Тепер орендує дім у ґміни. Інґрід — висока й гарно збудована, у неї світле пастельне обличчя і світло-блакитні очі. Два пси мають колір її шкіри — світлі, кремові, як недопечені тістечка. Лежать у холі на канапі, Іда добре їх знає — ніколи не чула, щоб гавкали. Зате Інґрід кричить на них “raus!”, як тільки пробують увійти до будинку заболочені. Інґрід завжди носить гумові чоботи або черевики для верхової їзди, і її кроки добре чути на кам’яних підлогах цілого партеру. Щиро вітає їх, а її щоки заливає рум’янець, як у маленької дівчинки. На столі в їдальні вже чекає на них вечеря, палає вогонь у каміні. Екскурсанти “Серця Європи” завжди ночують у пансіонаті Інґрід.