Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 42

Заходять до кав’ярні й там розсідаються за кількома столиками. Кав’ярня нагадує велику криту веранду, там подають каву і, звичайно, торт Захера. Тоді до їхнього столика підійшов старий чоловік, сивий і дрібний, згорблений, у білому капелюсі в сіточку. Він знервований. Запитує, чи ми не бачили його дружини. Говорить, що вона щойно тут була і кудись зникла. “Поможіть мені її знайти, — просить, — така гарна ставна блондинка.” У його очах сльози, підборіддя тремтить, як у дитини. Іда встає і розглядає нечисленних відвідувачів кав’ярні. Випитує, як виглядала, але старенький повторює те саме: блондинка, пристойна, у блакитному плащі. Звертається також до двох чоловіків, що сидять за сусіднім столиком. Іде, шукаючи поглядом блакитної плями. Може, пішла до туалету? “Ні, ні, я перевіряв, вона просто зникла. Ніхто не може мені допомогти”, — скаржиться він. Кілька занепокоєних екскурсантів вирушають на пошуки старшої пані.

Іда з тривогою дивиться на рухливу вулицю, великі смуги парку, стави. Старенька могла заблукати. Може, заслабла. “Де її пан бачив востаннє?” — запитує Іда. Чоловік показує на сусідній столик. “Коли це було?” “Півгодини тому, не більше,” — відповідає старенький і з його очей котяться дві великі сльози, просочуються у поморщене сухе обличчя. Іда виходить на рухливу вулицю і йде у бік парку з протилежного боку, а з нею ще дві жінки. Польки. Запитує молоду пару, що везе дитину у візочку, чи не бачили старшої жінки у блакитному пальті. Вони здивовані, заперечливо кивають головами. Запитує ще хлопця на велосипеді. Теж не може нічого сказати. Вона перебігає вулицю, без пальта і шапки, відчуває, як до її обличчя торкаються холодні, мокрі сніжинки. Дивиться на порожні алеї парку, чує хрускіт під ногами на посиланих рінню доріжках. У щораз більшій паніці нерішуче проходить кілька десятків метрів, а потім розчарована повертається до думки, що треба зателефонувати в поліцію.

За столиком старенький плаче, аж здригається. Біля нього стоїть кельнерка — молода, висока, темношкіра. Збирає склянки і розповідає, що він тут буває щоденно й шукає свою дружину в блакитному пальті. А вона померла двадцять років тому.

— Вона померла, — каже до старенького голосно, чітко й сердито. Розгублена Іда мовчить. Потім торкається до його вкритої веснянками покрученої руки і повторює за кельнеркою: “Вона померла.” Чоловік відводить погляд, дивиться кудись вниз на свої черевики, засоромлений. Встає, бурмочучи: “Вибачте.” Поспішно відходить.

Водій зітхає і каже: “Бідний чоловік.”

Іна раптово піднімається і похитуючись стоїть у кошику. Робить кілька кроків і зупиняється. Іда розуміє, що вона говорить: “Хочу вийти, але не маю сили, поможи мені.” Бере пса на руки, так, як Ольга, і виносить на сніг перед будинком. Сука стоїть здивована, робить кілька кроків, заточується. Виглядає це так, ніби не може витримати поривів льодяного вітру. “Іди, йди, попісяй,” — заохочує її Іда. Але Іна ніби вросла в сніг, ніби вона з іншого, ніж сніг, світу, і їх не вдалося поєднати. Тому бере її знову на руки, заносить до тепліших сіней і нарешті до кухні, кладе на підстилку, яка смердить гострим солодким гниттям. Зауважує на коці блискучі брунатні смуги й такі самі на рукавах свого светра і спідниці. У суки кровотеча, з неї вилітає смердюча мішанина випорожнень і старої крові, тіло не буде більше вдавати, що воно — чудовий, досконалий, закритий механізм, точний годинник, що цокає. Воно — дірява торбинка, грудка матерії, згорнута в лабіринти кишок, клубки червоних ниток, сітку каналів, які підтримують розпухлі тканини. Ой, Іно. Іді здається, ніби сука відсувається сама від себе, відчуваючи сморід, ніби їй соромно і поглядом, наповненим почуттям вини, дивиться на сіру, поплямлену тепер спідницю. Іда гладить її по голові й пес підносить до неї погляд, дивиться в очі, Іді здається, що Іна говорить: “Ну, бачиш, ну, бачиш, так це, власне, є.”