Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 59
Кріс Тведт
— Та так, одна справа. Спи. Розкажу вранці.
Альвін Му мертвий. Хтось його вбив. Я не вважав його смерть великою втратою для людства й не відчував жодної скорботи, але заледве тиждень тому він стояв у моєму кабінеті, і ось тепер мертвий… Забрав з собою в могилу правду про загибель Майї. Я нічим не міг зарадити. Не бачив підстав для свого втручання. Повернувся на другий бік, заплющив очі й спробував заснути.
А вже за півгодини я сидів в авті. Надворі було тихо й темно. Я поволі їхав окружною дорогою, оминаючи центр міста, об'їхав театр, звернув праворуч і скотився униз до паромного причалу. Там запаркувався.
Іти було недалеко. Я перейшов головне шосе, пустельне в цей час ночі й рушив углиб кварталу дерев'яної забудови. Будинки старі, з облупленою фарбою на стінах, розтрощені подекуди шибки забиті дошками. Я приблизно знав, куди йти, тож за декілька хвилин побачив на вулиці поліцейські автомобілі й невеликий гурт темних постатей, які трусилися від холоду під вуличним ліхтарем.
Коли я підійшов ближче, одна постать відділилася від решти й підійшла до мене. То був Ґеорґ, журналіст. Я знав його вже багато років.
— Це ти, Мікаелю? — озвався він.
Я кивнув.
— Що трапилося, Ґеоргу?
— Сам знаєш, якщо ти тут.
Я обернувся до низького дерев'яного будиночка, біля якого стояли авта, два поліцейські й одне цивільне. Перед дверима — непривітний поліціянт у формі.
— Альвін Му?
— Так.
— Знаєш, що сталося?
— Ніхто нічого не каже. Знаю тільки, що мертвий.
— Самовбивство чи вбивство?
— Гадаю, убивство. Принаймні ніхто цього не заперечує. Виловили новину на поліцейській радіохвилі, — Ґеорґ на секунду замовк і додав: — Здається, там жахлива картина.
— Звідки знаєш?
— Як тільки я приїхав, досередини увійшли два криміналісти. Один з них відразу прожогом вилетів надвір і виблював у стічну канаву.
— Може, новачок…
— Можливо. Але глянь, в усіх не обличчя — заціпенілі маски.
Решта журналістів таки впізнали мене. Оточили й засипали безглуздими запитаннями, на які я не мав відповіді, лише хитав головою. За якийсь час вони змирилися і дали мені спокій.
Я дивився на будинок, облізлу великими клаптями фарбу, ринви, роз'їдені в кількох місцях іржею. Поліцейський перед входом видавався крижаним стовпом. Ніхто не заходив, ніхто не виходив. Я трохи повагався, потім таки підійшов і назвався. Поліцейський мовчав, лишень апатично дивився на мене.
— Він… Альвін Му… був моїм клієнтом.
— То й що?
— Я так розумію, він мертвий. Убитий?
Ніякої відповіді. Я спробував знову.
— Я можу поговорити з керівником слідчої групи?
— Навіщо?
Надворі ніч і лютий холод, я раптом розсердився.
— Просто передайте, що хочу з ним поговорити, ясно?
Поліцейський пересмикнув плечима, відчинив двері, устромив досередини голову й щось сказав, але слів я не розібрав. Я відійшов набік — зачекати.
Аж хвилин за десять двері знову відчинилися. Чоловік, що вийшов з будинку, був невисокий на зріст, сивий, з глибокими складками навколо кутиків рота й тонкими, стиснутими губами. Я його знав, хоч і не надто близько; наші шляхи іноді перетиналися з приводу різних карних справ. Тобіас Мунк працював старшим інспектором відділу важких злочинів. Він стримано кивнув мені.