Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 57
Кріс Тведт
Суха й гаряча долоня. Сповнений життєвих сил. Він сів у крісло для відвідувачів, але вже за кілька секунд зірвався на ноги, роздивлявся книжки на полиці, світлини й прикраси-дрібнички — неспокійні руки торкалися усього, що потрапляло на очі.
— Сядь! Чим можу допомогти, Альвіне? — різко сказав я.
Альвін проігнорував моє запрошення, невпинно ходив туди й сюди кабінетом.
— Суд, — озвався він. — Добре ми їм носа втерли, правда? Дуже добра робота!
— Так…
Я знав Альвіна й розумів, що на нього не можна тиснути занадто.
— Гадаю, вона тобі виплатилася.
— Що ти маєш на увазі, Альвіне?
Альвін розвів руками.
— Грубі гроші за мій захист, звичайно. А ще слава, газети й телебачення, нові клієнти… Усе це ти насправді одержав завдяки мені. Я собі подумав, що міг би й зі мною трохи поділитися…
На мить мені здалося, що він просить грошей. Мабуть, Альвін зрозумів це з виразу мого обличчя, бо засміявся і додав:
— Компенсація, Бренне. Компенсація за переслідування чи як це у вас називається.
— Компенсація за незаконне кримінальне переслідування.
— Саме так, — усміхнувся він.
— Я багато місяців просидів у в'язниці, усі газети й телеканали світу обізвали мене монстром. Життя моє сплюндроване. Я мав би вимагати порядного відшкодування, як вважаєш?
Я поволі похитав головою.
— Чому — ні? Чому так думаєш? Хіба мене не виправдали?
— Одержати компенсацію не так легко, як ти собі уявляєш. Але річ не в тім, Альвіне.
— У чому ж тоді річ? — у його голосі з'явилися агресивні нотки.
— Я не займаюся такими справами, — сказав я, а згодом додав: — Навіть якби займався, то не хотів би більше мати діла з тобою.
Альвін перестав гарячково, нервово бігати кабінетом, зупинився. Завмер.
— А то чому?
— Тобі не можна довіряти. Я чув, що ти сказав батькові Майї. Ти знаєш, що я чув. Ти вбив її. Я не хочу мати з тобою жодних справ. Тим більше не збираюся подавати позов проти держави, щоб ти заробив гроші за свій злочин.
Не знаю, якої реакції я сподівався. Альвін просто здвигнув плечима.
— Гаразд. Не хочеш, то й не хочеш. Але мені потрібні гроші.
Ніби нічого з того, що я йому сказав, до нього не дійшло.
— Ти вбив дівчинку, Альвіне. Катував, зґвалтував і вбив. Це… — я шукав слів, які могли б торкнути його. — Гадаєш, ти викрутився, але це назавжди залишиться з тобою. Не вірю, чесно кажучи, що хтось міг би жити з таким тягарем. Цей злочин буде переслідувати тебе, Альвіне, аж доки забере й твоє життя.
Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.
— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота — допомагати мені.
Я згадав Ніну Гаґен. Свої слова. Я розумів, що моя брехня поставила життя Альвіна під загрозу. Тепер Ніна Гаґен вважала його небезпечним, а він цього навіть не знав. Я вже готовий був усе йому розповісти, застерегти, але він відвернувся від мене й схопив світлину Карі, яка стояла на підвіконні, почав гладити пальцем її зображення.