Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 56

Щось у її самовдоволенні роззлостило мене. Її слова й манера говорити викликали спогади про Майю, спалахнули в мозку сценами, які я намагався забути. Я ступив крок до неї.

— Я знаю, що сталося, — тихо мовив я. — Знаю, що це ти разом з Альвіном спланували вбивство Майї. Я знаю, ти теж причетна. Альвін не зумів стримати язика на припоні — не зміг не похвалитися. Я знаю…

Я збрехав. Альвін ані словом не обмовився про неї. То були хіба мої теорії та припущення, але тієї ж миті, як слова зірвалися з моїх уст, з нею щось сталося. Спершу проблиск паніки в очах, потім обличчя спотворила лютість. Справжній, невдаваний гнів, такий несамовитий, аж я злякався, що вона втратить над собою контроль. Я інстинктивно відступив назад. Умить її злоба згасла, маска повернулася на місце, та я вже все побачив і раптом упевнився у своїй правді.

— Ти з глузду з'їхав, адвокате Бренне? Чи п'яний?

Я відчував, як тепер у мені закипає лють, хотів її налякати, труснути її тупою самовпевненістю ще сильніше.

— Не трать даремно сили, — процідив я. — Удруге мене не обдуриш. І вже не вислизнеш. Тобі варто було пошукати не такого хворого на всю голову, як Альвін. Він надто багато патякає. Доведе тебе до тюрми…

Я сподівався заперечень чи вибуху гніву, натомість вона начеб замислилася, начеб не звинувачення почула, а непросте запитання, на яке важко підшукати відповідь. А тоді сказала тихо, ледь чутно:

— Так не піде… Я не дозволю йому цього зробити.

Я вже розтулив рота запитати, що вона має на увазі, та раптом їй з-за плеча вигулькнув Фред. Уважно глянув на нас обох.

— Що трапилося, Ніно? Адвокат тобі дошкуляє?

Ні я, ні Ніна не відповіли. Тоді він зробив крок до мене. Я бачив у його очах, у рухах, як мало бракувало, щоб він на мене кинувся.

— Що ти винюхуєш, Бренне? — запитав він, але Ніна заспокійливо поклала долоню йому на руку.

— Усе гаразд, Фреде, забудь!

Я відступив два кроки назад, кивнув на прощання:

— Я йду додому, Клюґе. Гарного вечора!

Надворі, на нічній холоднечі я знову відчув, як сильно сп'янів. Алкоголь ударив мене, наче молотом, у чоло. Я увесь спітнів. Що ж це я щойно накоїв? До чого спровокував Ніну Гаґен? Я відчував легку, теплу ейфорію від того, що мені вдалося добряче трусонути нею, нагнати страху, однак тоненький голос десь у потилиці дорікав, що вчинив я немудро. І наслідки не забаряться. І я ще гірко пошкодую про свій вибрик.

Я відігнав від себе ті думки й зосередився на ході — тільки не хитатися.

За тиждень у моєму кабінеті заявився Альвін. Я остаточно вирішив не гаяти більше часу й сил на «справу Майї», але справа, здавалося, не відпускала мене. Глибоко увіп'ялася в моє життя, немов зубами бульдог.

— Він каже, що це важливо, — повідомила телефоном секретарка на рецепції.

Я зітхнув і погодився прийняти Альвіна, лиш би скоріше його спекатися.

Я регулярно зустрічався з ним упродовж шести тижнів, ми провели майже два тижні разом у суді. Та шок від зустрічі був не менший. У пам'яті я його «нормалізував», зробив людиною пересічної зовнішності, а побачивши, знову отетерів від його дивного вигляду. Химерний ефект від повністю поголеного обличчя, дрібних невикінчених рис, ніби й не людина він, а лише ескіз, начерк. Відчуття бридливості було таке ж, як і першого разу, коли я його побачив.