Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 55

Я встав, пішов до бару і взяв собі кухоль пива. Трохи постояв біля ляди, борючись з небажанням повертатися до решти.

Отоді я побачив Ніну Гаґен. Лише на коротку мить, таку коротку, що навіть не був певен, чи то вона. Жінка вигулькнула серед танцювальників на майданчику, перш ніж її знову поглинула колихка маса тіл.

Я випив пиво й хотів було йти назад до нашого столика, та враз передумав, рушив до танцмайданчика, щоб ліпше розгледіти жінку. Я стояв, прихилившись до колони.

Це таки була Ніна Гаґен, але вигляд мала не такий, як у моєму кабінеті чи в суді. Тоді вона була вбрана непримітно, майже убого, без макіяжу на обличчі. Тепер красувалася у вузьких штанцях і короткому топі з блискучої чорної тканини, які гостро контрастували з її блідою шкірою. На лиці — яскравий макіяж. Я бачив, як вона закидає назад голову, сміючись зі слів чоловіка поруч. Вона нахилилась до нього, поклала долоню на його руку. Щось у тому поруху не залишало сумніву, що вони добрі знайомі.

Чоловіка я теж знав. Фред Клюґе, місцевий ресторанний барон з сумнівною славою. Я безліч разів захищав у суді його вибивайлів, то звинувачених у завданні важких тілесних ушкоджень, то за наркотики, а, бувало, за те й те вкупі. Вони відсиджували свої терміни ув'язнення, а коли виходили на волю, їх знову брали на роботу. Ніхто й ніколи не зумів напряму пов'язати Клюґе з якимсь злочином, але я точно знав — щось на нього таки є. Він поклав важку руку на стан Ніни Гаґен і гладив могутньою долонею її плече.

Ніна підвела голову й помітила мене, наморщила чоло, ніби не могла відразу згадати, хто я, а тоді помахала мені рукою і всміхнулася. Коли я не відреагував, вона трохи здивувалася і замахала ще бадьоріше. Знову не дочекавшись від мене реакції, стенула плечима, обернулася до Фреда Клюґе, щось йому сказала. Той теж глянув на мене, нахилився до Ніни, зашепотів їй на вухо. Обоє засміялися.

Я відчув короткий, гарячий спалах люті, але стримався і повернувся до бару. Кухоль мій спорожнів, я замовив собі ще пива.

Через годину мені вже до чортиків надокучили п'яні клієнти, від мигтіння світел та гупання музики розколювалася голова.

— Я вшиваюся, — гарикнув я у вухо Петерові.

Той кивнув.

— Ти виконав свій обов'язок…

Підвівшись зі стільця, я відчув, наскільки сп'янів; мусив дуже зосередитись, аби не хитатися. У туалеті вилаштувалась черга перед пісуарами. Я знайшов вільний умивальник, сполоснув водою обличчя, щоб хоч трохи прояснилося в голові. Коли вийшов у коридор, Ніна Гаґен стояла просто переді мною.

— Бренне, — по-панібратському сказала вона. — Ти зі мною навіть не привітався. Невже забув?

Її погляд був відвертий, навіть викличний; блискучий топ тісно облягав тіло. Я думав про те, що розповів мені Сонцесяйний про її названих батьків, які згоріли в своєму будинку, про свої підозри.

— Я тебе не забув, — мовив я, теж перейшовши на «ти».

— То… чому така стриманість?

— Ти завела собі коханого? — запитав я, бо не знав, про що з нею говорити.

— Фред? Коханий? Ну, не зовсім. Скоріш коханець, — її очі стали колючими. — Ми доповнюємо одне одного. Він любить, коли його міцно зв'язують. А мені подобається в'язати… — вона помітила мій вираз обличчя і розсміялася… — Це тебе шокує? Мабуть, не зовсім твій стиль?