Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 113

Тим часом до зали ввійшли судді з головою на чолі. Голова грюкнув молотком по столі — слухання почались. Справжній судовій битві завжди передували увертюрні танці й неквапні, ритуальні маневри. Обрані присяжні, тобто суд присяжних, як вони насправді називаються, склали присягу. Обрали голову суду присяжних. Гансові Ґудвіку довелося встати, щоб йому вголос зачитали висунуте звинувачення. Він похитав головою і тихо промовив, що він не винний. Так тихо, що я мусив повторити його слова судові. Ми говорили про свідків і порядок денний. На початку розгляду будь-якої справи час тягнеться немилосердно довго. Нарешті суддя кивнув Крістерові Бонду й сказав:

— Прошу, пане прокуроре! Можете виголосити вступну доповідь.

Ось від цієї миті все й починається.

Мова Крістера була багата, виклад — чіткий і системний, однак з'явилася зовсім невластива йому агресивна риторика. Вступна доповідь — це лише огляд фактів та доказів, які хотіла б озвучити прокуратура. Це ще не сама процедура, ще не привід аргументувати й переконувати. Вступна доповідь виголошується для того, щоб зорієнтувати суд, бо в кримінальних справах з документами працюють лише прокурор та адвокат. Присяжні нічого не знають заздалегідь, як і самі судді. Вони починають процедуру з чистого аркуша й оцінюють справу лише на підставі наданих доказів. Тому вступна доповідь має велике значення, за нею суд бачить, так би мовити, «скелет» справи, щоб подана згодом доказова база сприймалася в належному контексті. Саме тому вступ, зазвичай, нудний і монотонний, але не того дня — прокурор виголошував доповідь збуджено, як ніколи.

Під час промови він кидав часті погляди на Ганса Ґудвіка, тицяв у нього пальцем, робив театральні паузи: «…мусить бути доведено… поза всяким сумнівом… очевидно винен… неймовірне… звіряче вбивство…»

Я вже думав, чи не втрутитися, але мені так страшенно не хотілося вставати з місця. Сюнне неспокійно вовтузилася на стільці поруч і час до часу поглядала на мене. Я не міг упіймати миті, дібрати репліку, слова ніби спізнювалися, з надто великою затримкою сягали свідомості; мій мозок не встигав вчасно зрозуміти й проаналізувати інформацію, а коли я вже готовий був висловити протест, слушна мить минала — прокурор вже говорив про інше. Крістер Бонде говорив і говорив, показував на Ганса Ґудвіка, тицяв пальцем у присяжних, ніби цвяхами забивав інформацію у їхні голови.

Зрештою, втрутився суддя, який головував.

— Пане прокуроре, це ще не процедура. Дотримуйтеся ділового тону викладу. Ще не час викладати докази…

Крістер Бонде кивнув.

— Гаразд, ваша честь.

Після зауваження судді він трохи вгамував свій запал, але не дуже. Прокурор ще був емоційно накручений. Я дратувався та водночас відчував нез'ясовну важкість всередині. Хоч Бонде й поводився надміру театрально, було в його детальному, акцентованому на кожному слові переліку доказів щось гнітюче, загрозливе, неминуче. Я знав справу Ґудвіка, як свої п'ять пальців, був готовий до будь-яких несподіванок, та лише послухавши прокурора, уповні збагнув, яка гнила справа мені потрапила до рук. Я глянув на Ганса Ґудвіка. Мабуть, він відчував щось схоже. Обличчя сіре, мов папір; втупився застиглим поглядом у стіл перед собою.