Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 112

— Ну що ти!

— Правда-правда. Через неї ти геть утратив здатність тверезо ухвалювати рішення.

Я лежав, прислухаючись до її дихання, до тиші після її слів.

— Вона вбивця, Карі. Вона небезпечна.

— Можливо… Але ти зробив усе, що міг. Забудь її. Зосередься на своїй роботі.

— Твоя правда. Так і зроблю.

І за якусь мить знову:

— Я серйозно кажу, Мікаелю. Подумай трохи про нас…

З її голосу мені здалося, що вона не надто на мене покладається.

Розділ 47

Уранці я ще почувався стерплим від утоми, майже розбитим від небажання починати новий день, хоч і проспав дев'ять годин поспіль. Важкість, в'ялість у тілі й голові.

Я піднявся парадними сходами судової будівлі, увійшов до вестибюлю, звернув праворуч і рушив на другий поверх до окружного суду. Невеличкий гурт журналістів терпляче чекав перед кімнатою для брифінгів. Я мимоволі здригнувся, боявся витоку інформації про свій злочин. Вони лише помахали мені, а один голосно й бадьоро гукнув:

— Як справи, Бренне?

Я лише відмахнувся, мовляв, дайте спокій, і поспішив до почекальні.

Він називався Офте й був судовим розпорядником, я знав його вже роки, він заспокійливо впливав на мене — завжди привітний, запропонував, як звично, каву. Я вдячно кивнув, взяв гаряче пластмасове горня. Офте гомонів про се й про те, розповів, що він думає про справу, переповів плітки про інших адвокатів, але я був малослівний, не міг заспокоїтися і перейти на звичний вухові жаргон.

— Крута справа? — запитав він співчутливо.

— Так… Гадаю, вже час заходити до зали, — скупо відповів я.

Не хотів перетнутися у почекальні з прокурором.

Зала заповнювалася глядачами, хоч до початку судового засідання ще було півгодини. Я пройшов на своє місце, праворуч від столу суддів, відчуваючи на собі погляди присутніх. Трохи згодом з'явилася Сюнне, принесла з контори документи й мантії. Ми мовчки одягнули на себе мантії.

До зали увійшов Крістер Бонде. На мене він навіть не глянув, рушив просто до свого столу й заходився викладати на стіл папери. Стрілка годинника спроквола посувалася до пів на десяту. Зала майже повна. Привели Ганса Ґудвіка. Я підвівся і привітався з ним. Він посірів і осунувся на обличчі, руки йому тремтіли. Розмовляти нам ніби й не було про що, тож ми знову зайняли свої місця.

Я дослухався до відчуттів. Резонансним справам властиві свої особливі емоції. Мандраж, само собою, доки ще не кинувся у вогонь і не вступив у боротьбу. Але не тільки це. Щось більше. Очікування, напруга в повітрі, наелектризованість. Нехіть. Доки ще все не закрутилося, я завжди відчував неясну нехіть; якась частка мене воліла втекти додому, і хай все летить під три чорти. Бо судовий процес вимагає великої віддачі, це психічне й емоційне випробування, напружений інтелектуальний марафон. Та, зрештою, поступово починає прокидатися своєрідна агресивність, готовність іти напролом, метати громи і блискавиці й майже жадане відчуття готовності до бою.

Цього разу я нічого подібного не відчував. Була нехіть, майже фізична, залягла десь під діафрагмою, однак нічого більше. Ані напруги, ані агресії, ані бажання кидатися у бій. Лише вселенська втома. Відчуття, ніби занедужую.