Читать «Одні» онлайн - страница 53

Потім він упав.

* * *

З усього видавалося, що їхній літак сів десь на півдні Європи — в Італії або в Греції. Коли Лесь вийшов з літака, то побачив небо кольору ультрамарину. Подував легенький вітерець, яскраво світило сонце. Хотілося просто стояти і насолоджуватися цим чудовим погожим днем. За їхньою спиною синіло тепле, ласкаве море, попереду розкинулись невеликі, але надзвичайно мальовничі гори, порослі кипарисами, а невеличка смуга узбережжя тонула в цвіту якихось південних дерев. Рай земний… «Невже у такій місцині мене вб’ють», — подумалось Лесеві. Не раз за свою безкінечну у цьому дивному майбутньому епопею він потрапляв у становище, коли вихід, здавалось, був один — смерть. І завжди він сприймав це стійко, як справжній борець боровся до кінця і перемагав, ніколи не здавався. А зараз… Зараз йому не хотілося абсолютно нічого робити — лише отак стояти і насолоджуватися. Мабуть, він таки дуже втомився за час свого блукання, до того ж у нього була свіжа вогнепальна рана і він втратив багато крові, до того ж… він знову був у наручниках.

— Пішли, — ткнув йому в спину пістолетом крем’язень.

І вони пішли геть від літака, два покалічених взаємною злобою чоловіки: у Леся — перев’язане плече, забинтована голова у крем’язеня. А на них вже чекали. Одразу за злітною смугою стояла самотня арка, а під нею — два атлети, з усього видно, охоронці. Проте одягнуті вони були чудернацько — у легкі давньогрецькі хітони. Коли крем’язень підвів до них Леся, ті чемно привіталися, але пильно їх — крем’язеня теж! — обшукали. Потім їх пропустили через арку, і вони пішли стежкою, що вилася поміж оливкових гаїв. Час від часу то з одної, то з іншої сторони крізь соковиту зелень прозирали білі будівлі, виконанні в еллінському стилі. Леся вразила довершеність їхніх форм — нічого красивішого він у цьому часі ще не бачив. Іноді коло будівель помічав людей, що, з усього видно було, відпочивали: влаштовували спортивні змагання, танцювали, грали на різних музичних інструментах.

— Де ми? — запитав Лесь крем’язеня, не надіючись, проте, що той відповість.

Але, як не дивно, той відповів:

— Ми в місці для вибраних.

— В місці для вибраних? — перепитав його Лесь.

— Так, тут живуть вибрані.

— І хто ж ці вибрані?

— Це ті, хто керує кланами.

— Як? Керівники всіх — і дружніх, і ворожих — кланів живуть отут, всі в одному місці?!

— Так.

Лесеві перехопило подих. Йому враз пригадались картини, які він бачив під час своїх мандрів: поле, здається безкінечне поле з трупами, неліченими трупами жертв кланової ворожнечі, над якими вились хмари хижого птаства, поруйнована — бо ж ставили її священики іншого клану — церква. І ще пригадався йому хлопчик з ядушних боліт…