Читать «Одні» онлайн - страница 55

Мар’яна не зреагувала на Лесів сарказм, знала — він від болю. Тому і сказала голосно, так, щоб почули всі ці у білому, що дивилися на них зараз, у цю хвилю:

— Я не можу жити без тебе, Лесю.

— Тому й виходиш заміж?

Вона взяла його за руку.

— Ходімо, я хочу тобі щось показати.

— Часом, не свого майбутнього чоловіка?

— І його теж.

І вони пішли. Пішли стежкою, що звивалася поміж гір, тримаючись, незважаючи ні на що, за руки. І безмовні спостерігачі у білих хітонах дивились їм услід все такими ж нічого не розуміючими поглядами.

Стежка привела їх до будинку, що чомусь нагадав Лесеві бачений ще в часи його навчання в університеті віварій. Охоронець на вході хотів було зупинити його, але Мар’яна коротко кинула: «Він зі мною», і той одразу відступив в сторону. Слово Мар’яни тут мало вагу, і до того ж не маленьку. Вони зайшли досередини. Хоча все скидалось на те, що це якась наукова — чи то з хімії, чи з біології — лабораторія, але почуття того, що вони потрапили до віварію, Леся не полишало і надалі.

— Це лабораторія мого батька, — пояснила Мар’яна, відкриваючи якісь двері. — Сьогодні у них вихідний, і тому, крім охорони, тут нікого немає.

— Твій батько великий учений?

— Саме так. Після машини часу він зробив одне з найбільших відкриттів нашої епохи.

— Що ж він винайшов?

— Він створив штучну людину — не більше І не менше. Такого до нього не вдавалося ще нікому — він перший! І це мій батько! На жаль, а може на щастя, я в нього не вдалася.

— Я вже знаю, до чого ти вдалася.

— Не іронізуй. Просто мій батько родився генієм, а я — авантюристкою.

— Хтось родився творити, а хтось родився нищити.

В її очах зблиснув метал.

— Якщо 6 хтось не родився з нахилом, як ти кажеш, нищити, ти вже 6 тричі був мертвим.

— Може був би щасливішим, — сказав гірко.

Запала мовчанка. Першою її порушила Мар’яна:

— Ну, пішли, покажу створену моїм батьком штучну людину.

Лесь не зрушив з місця.

— Ти обіцяла показати свого майбутнього чоловіка.

— Так це він і є.

— Що ти кажеш?!..

— Мій майбутній чоловік — штучно створена людина.

Лесь провів долонею по обличчі.

— І він же — майбутній президент?

— Саме для цього його і створював мій батько. А єдиною батьковою умовою кланам, на замовлення яких він його створив, умовою, яку я йому сама й надиктувала, було те, що я маю стати дружиною цього гомункула.

— Покажи мені його.

Мар’яна відчинила ще одні двері, і вони опинилися в досить великій залі, як і все у цьому будинку, набитій різним науково-дослідним начинням. Посередині зали стояв скляний ковпак, обплутаний величезною кількістю дротів. Під ковпаком знаходилася людина. Саме до неї і попрямували Лесь і Мар’яна.

Чоловік під скляним ковпаком був живий: його груди ритмічно здіймались — він дихав. Щоправда, його ще не «активізували»: він зовсім не рухався, погляд некліпаючих відкритих очей був відсторонений. Лесь уважно його роздивлявся і не міг зрозуміти — щось у ньому було не так, чимось він таки відрізнявся від «справжніх» людей, та, мабуть, і взагалі — від усіх живих істот. Нарешті зрозумів — він відрізнявся тим, що не міг нічим відрізнятися. Він просто був ніщо. Абсолютне ніщо. Якщо нині вже померлий від розриву серця президент і був сірий, то це все одно була хоч якась ознака. Цей же взагалі не мав ніяких ознак — просто ніщо. Тепер Лесь прекрасно зрозумів, чому президентом вирішили зробити саме це убозтво. Воно не мало ні характеру, ні розуму, не мало навіть дурості. Ідеал президента — маріонетки.