Читать «Одні» онлайн - страница 50

— Краще б його не бачити.

— Вражає. Хоча ми ще не вирушили до його центру.

— А для чого нам треба дістатися його центру?

— Бо саме там віддаються накази.

— Невже ви вірите в це?

— Не знаю — словами це не пояснити, але я відчуваю, що так треба робити.

— Те, що ви не можете пояснити словами, називається особливостями національного менталітету.

— Особливостями національного менталітету?

— Це коли цариця козакам: встаньте з колін, а вони: не встанемо, матінко.

— Якісь козаки… цариця… Це що — якась древня приказка з вашого двадцятого століття?

— І з двадцятого теж.

— Ясно. Ну що ж — поговорили, а тепер час вирушати.

— За наказами?

— За ними, юначе.

І вони вирушили пішки невеличкою процесією до центру цієї пустельної місцини. Першим ішов охоронець, за ним президент, за ним ще два охоронці вели Леся. Вітер у цій пустелі продував наскрізь, він свистів, завивав, гудів, і здавалось, що з ним до вух дійсно залітають якісь таємничі слова, і ще один мент і вже можна буде розібрати: «провести», «утвердить», «уничтожить». Та ось вітер враз змінював тембр, і все враження зникало — була просто гола рівнина і дикий вітер, що гуляв по її засклій поверхні.

— Ну, от і прийшли, — мовив президент через декілька годин невпинної ходи, коли вже вони всі от-от мали вибитися з сил.

— І що ж тепер будемо робити — стояти і слухати? — запитав Лесь.

— Ти з охоронцями зачекаєш мене тут, а я пройду трохи вперед.

Вони виконали його наказ — зупинилися і дивилися на одиноку фігуру президента, що, переборюючи вітер, рухався далі вперед. Та ось раптом, наче побачивши щось під своїми ногами, він впав на коліна і занишпорив руками по скляній поверхні. Вихор на хвилю закрив сніжною пеленою фігуру президента, що стояла навколішках, а коли за мить розвіявся, то на скляній поверхні вже нікого не було.

Лесь мало не скрикнув з несподіванки. Невже якийсь зловісний дух минулого таки незримо витав над цим велетенським кладовищем і забирав до себе кожного, хто осмілювався порушити його спокій? Але ж ні, такого просто не могло бути. Повинно було бути якесь інше пояснення зникненню президента! І, забувши, що його руки в наручниках, що за ним наглядають охоронці, Лесь, наче зачарований, рушив туди, де щойно пропав президент. І диво — його ніхто не зупинив! Він йшов і йшов, а ніхто з охоронців навіть не окликнув його. Проте Леся не цікавило, що з ними сталося — він хотів з’ясувати, що трапилося з президентом. І зробивши ще кілька десятків кроків, Лесь таки хоч частково, але зрозумів, що з ним сталося. Приблизно в тому місці, де президент опустився навколішки, у скляній поверхні чорнів отвір, який ще недавно закривався скляною лядою, відкинутою зараз, мабуть, самим можновладцем. Лесь заглянув усередину — донизу вела металева драбина, десь в самому низу горіло електричне світло. Президент, без сумніву, поліз униз. А якщо можна президентові, то чому не можна Лесеві? Лесь почав спускатися.

Коли його ноги досягнули підлоги і він зміг роззирнутися, то побачив досить велику продовгувату кімнату, слабо освітлену декількома електричними лампами. І він скрикнув від побаченого. Але не ця підземна кімната вразила Леся, а те, що стояло попід її стінами. А під стінами — зліва і справа вряд — стояли мумії. Мумії колись живих людей, вдягнуті у ті речі, які вони носили за життя, навіть на обличчях зберігався вираз якихось людських емоцій. І основне, що Лесь взнав деякі з цих мумій. Це були мумії президентів — в цьому не було жодного сумніву, і скоріш за всі інші мумії, які були йому невідомі, також були вже пізнішими президентами України. Отже, це підземелля було своєрідним мавзолеєм всіх українських президентів. Стояв тут, перший, стояв другий, мабуть був і третій, якого Лесь вже не побачив, і так один за одним, один за одним… Стояли тут, в чужій стороні, далеко від тої країни, якою керували. А може, так і треба було, може, в цьому і була історична справедливість — бути похованими-непохованими подалі від того краю, до занапащення якого всі вони в тій чи іншій мірі приклали свої руки.