Читать «Чорна акула в червоній воді» онлайн - страница 10

Станіслав Стеценко

— Заводь двигуна і їдь до палацу. Його величність чекає на своє щастя, — вона запнула обличчя і додала кілька слів незрозумілою Салехові, мабуть, російською мовою: — Вперед, чернозадая обезьяна!

* * *

Насправді Мехрад звали Іриною Щаповою і лише чотири роки тому вона вчилася на останньому курсі Харківського державного університету на факультеті іноземних мов. Дівчата з цього факультету, виховані на ідеалах вільного кохання Гі де Мопасана та Оскара Уайльда, користувалися особливою увагою місцевих бонвіванів. Літературні метри, прочитані в оригіналі, надихали вихованок на дещо більше, ніж тупе штудіювання англійської, іспанської або фарсі. Досить часто багатьох з них можна було зустріти в колі представників чорної Африки або жовтого Сходу в ресторані фешенебельного готелю «Мир» на розі проспекту Леніна та вулиці Отакара Яроша. На останній і знаходилися всі гуртожитки факультету. Проблеми мовного бар’єру для студенток не існувало… Щодо расових забобонів, то у Харкові початку 80-х кожна дівчина вважала шиком пройтися якось увечері по вулиці Сумській з темношкірим хлопцем у канаркових у велику клітинку брюках і в розкішній білій ковбойці навипуск, звертаючи на себе увагу вереском з портативного магнітофона. І розреготатися в обличчя літній жінці, яка, вийшовши з освітленого під’їзду у темряву вулиці, зойкне, побачивши дівчину, яка тримає під руку білу ковбойку, а на тому місці над коміром, де повинно знаходитися обличчя, тремтить лише вогник цигарки, осипаючись червоними іскорками.

Ірина Щапова, сидячи в обіймах свого бойфренда, тунісця Фарада, на лавці спорткомплексу «Вища школа», котрий знаходився навпроти модернового готелю «Мир», зі сміхом відштовхувала його руку, яку той намагався засунути їй під блузку. А на газоні група каратеїстів виконувала вправу «пінг-понг» — швидкий почерговий обмін ударами.

Тунісець був студентом технологічного факультету і його батько мав у Габесі фабрику іграшок. І Ірина вже серйозно міркувала, чи не стати їй жінкою фабриканта. Бо найкраще, на що вона могла сподіватися у Харкові — це місце перекладача, або, що набагато гірше, — вчителя у якій-небудь школі.

— Irene, permettez-moi de vous invites au restaurant? (Ірен, можна запросити вас у ресторан?)

— Combien cela coute-t-il? (Що це мені буде коштувати?)

— Il faut payer d’avance (Треба розрахуватися наперед), — він поцілував її.

У ресторан вони не потрапили. Каратеїсти побігли вгору-вниз сходинками чаші стадіону. Вони бігли і бігли, описуючи зигзаги і наближаючись до Ірини та її бойфренда. І коли цеп охопив їх півколом, тренер підійшов і, пред’явивши посвідчення майора КДБ, заарештував обох. Фараду було висунуто звинувачення у шпигунстві на користь ЦРУ. Дебісти зняли на плівку, як він фотографував корпуси Інституту наднизьких температур, котрий знаходився на тому ж злополучному проспекті Леніна. Через тиждень Фарада вислали за межі СРСР, а Ірина потрапила до КПЗ у харківській тюрмі. Харківська тюрма була найнепривабливішою спорудою у місті до травня 1980 року. Влітку повз тюрму по вулиці Свердлова бігуни мали пронести до Москви олімпійський вогонь. Тоді увесь фасад тюрми був закритий декоративними панелями і вона раптом перетворилася у щось на зразок універмагу за триметровою стіною. Ірина зі своїми друзями, проїжджаючи трамваєм № 3, не раз сміялася з тієї метаморфози, що спіткала одіозну споруду, але в неї ніколи навіть і думки не з’являлося про те, що вона сама може потрапити до неї. У КПЗ Ірина провела лише тиждень.