Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 28

Уже значно пізніше, коли того вечора Черрі пішла спати, вона згадала про подарунок. Це була остання модель i-Phone, і вона усвідомила, що в такий спосіб мати спробувала зрозуміти її й купила те, що, на її думку, мало сподобатися молодому поколінню. А ще вона знала, що це коштувало їй значної частини зарплатні. Це чомусь було дуже сумно, адже хай там як, у неї вже був один такий. На Черрі знову нахлинуло відчуття провини, і вона сховала подарунок у шухляду, лягла на подушку й зітхнула. Вона й гадки не мала, як мати впишеться в її майбутнє.

7

П’ятниця, 13 червня

Від офісу з кондиціонером до будинку Кавендішів було лише десять хвилин ходу, однак Черрі відчувала, що розпашіла від спеки, і нервувалася. Навіть із початком вечора температура сягала тридцяти градусів, і дівчина швидко й непомітно перевірила, чи під пахвами раптом не залишилося пітних плям. На щастя, минулося — лише невелика, розміром із п’ять пенсів, плямка під правою рукою.

Черрі хвилювалася. Їй хотілося їм сподобатися. Вона глянула на букет тигрових лілій, який тримала в руках: красиво загорнутий у коричневий папір і перев’язаний шворкою так, що здавалося, наче квіти затягли в корсет, — і знову замислилася над тим, чи цього вистачить. Квітів було багато, та ще й досить великих. «А як же інакше?» — іронічно подумала вона, адже цей букет коштував їй шістдесят фунтів. І знову ж таки лілії були великі. Вона порахувала стебла: сім. Це точно не занадто? Черрі переклала букет у другу руку, щоб долоні не дуже спітніли, і вирішила, що так чи інакше вже запізно з ними щось робити. Важливо було прийти не з порожніми руками. Вона звернула на вулицю, де жили Кавендіші, і глянула на годинник, побоюючись, що може прийти зарано. Господи, вона в жодному разі не хотіла виглядати так, наче була у відчаї чи щось таке. Черрі швидко перейшла на іншу вулицю, яка привела б її на протилежний кінець тієї, на якій вона щойно була. Пройшла вздовж неї, удаючи, ніби трохи заблукала, на той випадок, якщо поруч був хтось знайомий із тими людьми, з якими вона збиралася зустрітися, і згадка про те, як вона блукала навколо, могла з’явитися в буденній розмові пізніше. Ця думка змусила її зніяковіло здригнутися.

Вона звернула на другий кінець вулиці Кавендішів і, глянувши на годинник, узяла такий темп, щоб дійти до металевих воріт під номером тридцять вісім точно о шостій тридцять. Вона пройшла шаховою дошкою, що була викладена ідеально чистою білою та чорною плиткою, до великих масивних чорний вхідних дверей і подзвонила у дзвіночок. Чекати їй довелося недовго: двері відчинив радісний та гостинний Даніель. Він узяв її за руку, палко, але коротко поцілував у губи.

— Привіт! Вони до смерті хочуть із тобою познайомитися, — прошепотів він їй на вухо, ніби попереджаючи, а потім вона почула кроки двох людей, які наближалися до них.

Першим ішов містер Кавендіш — широкоплечий чоловік, який звик заходити до кімнат, не маючи ані краплі страху перед тим, що там може бути. Він був вбраний у сорочку з короткими рукавами, заправлену в шорти — дивне поєднання напівофіційного та буденного стилю, а його погляд, — не те, щоб злий, — скував Черрі. Він схопив її вільну руку з більшою силою, ніж це було потрібно, — упевнено, по-чоловічому і, якби Черрі говорила відверто, боляче.