Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 14

Симфонія Моцарта накочувалася на неї хвилями й підіймала, а потім опускала назад, і Черрі відчула, що за нею спостерігають, але дозволила йому продовжувати. Вона насолоджувалася увагою до себе — чудово було отримувати її від когось із таким статусом, а таке трапилося з нею лише раз за все життя. Минуло вже півроку, відколи вона востаннє бачила Ніколаса Брендона, але пам’ятала його обличчя так чітко, наче він сидів перед нею просто зараз. Черрі вмовила свого давнього шкільного друга вийти кудись випити (під приводом бажання надолужити втрачене), от тільки обрала вона маленький, непомітний, але елітний коктейль-бар неподалік від їхніх домівок. Вона зайшла всередину, а її друг іще на порозі аж скрикнув від захвату, і, як вона й думала, Ніколас був там. Вона відкрила сумочку й витягла трохи грошей.

— Візьмеш мені ось це? Я у вбиральню.

Друг пройшов до бару, а Черрі попрямувала до Ніколаса. Коли вона була за кілька метрів від нього, він підвів очі й здивовано глянув на неї, а розгубленість на його обличчі одночасно і потішила її, і завдала болю. Він був найстаршим сином великого цабе в телекомунікаціях, навчався в Оксфорді на останньому курсі, отримуючи ступінь магістра економіки, тобто готуючись допомагати своєму батькові — урешті-решт йому судилося успадкувати сімейний бізнес. Він виріс у Веб Естейт — закритій резиденції з маєтками вартістю в десятки мільйонів, розташованій на заповідній території в південній частині Кройдона. Там, де діяли столітні «правила», до яких належала й заборона носити шорти та розвішувати білизну в саду.

Вона побачила, як Ніколас роззирається довкола, удавши, що не помітив її, однак вона нізащо не дозволила б йому втекти. Черрі підійшла прямо до його столика, і йому не залишалося нічого іншого, окрім як упізнати її.

— Привіт, — сказав він, удаючи здивування.

— Привітай себе. Не думала, що зустріну тебе тут.

— Зимові канікули. Ми закінчили минулого тижня.

Вона вже знала про це, оскільки знайшла розклад різдвяних канікул на університетському сайті.

— Тож, гм… ти й досі сюди приходиш? — промовив він.

Це було їхнє місце: сюди він привів її на перше побачення, і вона пам’ятала ті часи, коли вони трималися за руки, сидячи одне навпроти одного, і будували плани на той час, коли він повернеться до університету. Вона збиралася змінити свій розклад, щоб більше не працювати у вихідні в ресторані, де вони й познайомилися, і мати змогу навідуватися до нього в Оксфорд. Тоді їй і на думку не спадало, що всі плани були радше на його користь, аніж на її.

— Це, напевно, востаннє. Я переїжджаю.

— Навіть так. І куди?

— Кенсінгтон, — це була не зовсім правда, однак і правди в цьому було достатньо.