Читать «Небудь-де» онлайн - страница 172

— Здоров, Ґеррі, — сказав Ричард. — А де мій стіл?

— Ходи, покажу, — сказав Ґеррі. — Як там Майорка?

— Майорка?

— Хіба ти не на Майорку завжди їздиш? — спитав Ґеррі. Вони піднімалися службовими сходами на четвертий поверх.

— Цього разу ні, — відповів Ричард.

— Я саме хотів сказати, що засмаги не видно — мовив Ґеррі.

— Не видно, — погодився Ричард. — Ну, знаєш, змін захотілося.

Ґеррі кивнув. Він вказав на двері, за якими, скільки Ричард пам'ятав, зберігалася адміністративна документація й канцелярія.

— Змін, кажеш? Ну, тоді ти матимеш, чого хотів. І дозволь першим тебе привітати.

Табличка на дверях сповіщала:

Р. О. МЕЙГ'Ю

МОЛОДШИЙ ПАРТНЕР

— Щасливий покидьок, — приязно всміхнувся Ґеррі.

І він побрів геть, а неймовірно здивований Ричард зайшов усередину. В кабінеті вже не зберігали документів й олівців — теки з папірцями й коробки канцелярії винесли, кімнату пофарбували в сіре, чорне й біле, а ще застелили свіжим килимом, а посередині поставили чималий стіл. Він оглянув його — безсумнівно, стіл був його власний. Його тролів обережно прибрали до однієї з шухляд, тож він дістав їх усіх і розставив по кабінету. Тепер він мав власне вікно з гарним видом на замулено-коричневу річку й Південний берег за нею. В кабінеті навіть стояла велика зелена рослина з важкими вощистими листками, що виглядають штучними, хоч насправді живі. Його старий запилюжений бежевий монітор замінили набагато новішим і чистішим чорним монітором, що займав менше місця на столі.

Він підійшов до вікна й відпив чаю, дивлячись на брудну коричневу річку.

— То як тобі, все добре?

Він розвернувся. У дверях стояла метка й ефективна помгендира Сильвія. Коли він глянув на неї, вона всміхнулася.

— Гм, так, слухай, я маю вдома кілька справ… Як гадаєш, нічого страшного не станеться, якщо я решту дня…

— Як захочеш. Ти все одно не мусив повертатися до завтра.

— Ні? — спитав він. — А й справді.

Сильвія насупилася.

— Що сталося з твоїм пальцем?

— Зламав, — сказав він їй.

Вона стурбовано глянула на його руку.

— Ти ж ні з ким не бився, га?

— Хто, я?

Вона всміхнулася.

— Та я жартую. Ти, мабуть, прибив його дверима. Моя сестра теж так пальця зламала.

— Ні, — почав зізнаватися Ричард. — Я встряг у бій… — Сильвія звела брову. — У двері, — незграбно закінчив він.

Він поїхав до будинку, в якому колись жив, на таксі. Він не був певен, чи може довірити собі їздити в метро. Ще зарано. Не маючи ключа, він постукав у двері своєї квартири й був украй розчарований, коли їх відчинила жінка, з якою він познайомився, а точніше — не познайомився — у своїй ванній раніше. Він представився попереднім пожильцем і швидко з’ясував, що а) він, Ричард, тут більше не живе і б) вона, місіс Б'юкенен, гадки не має, де зараз його особисте майно. Ричард дещо записав, а тоді дуже ввічливо попрощався, сів на інше чорне таксі й поїхав зустрітися з чоловіком у верблюжому пальті.

Діловий чоловік у верблюжому пальті наразі верблюжого пальта не вдягнув і, якщо відверто, виглядав набагато менш діловим, ніж тоді, коли Ричард бачив його минулого разу. Вони сиділи в його кабінеті, і він вислухав список Ричардових скарг з виразом обличчя людини, що нещодавно ковтнула цілого живого павука, і той саме почав соватися.