Читать «Небудь-де» онлайн - страница 170

— Ну, — нарешті сказав він. — Було дуже приємно з тобою знатися.

Вона часто-часто кліпала очима. Він подумав, чи не скаже вона знову, що їй щось утрапило в око. Натомість вона сказала:

— Ти готовий?

Він кивнув.

— Ключа маєш?

Він поставив сумку на землю й поліз до задньої кишені здоровою рукою. Витягши ключа, він віддав його їй. Вона тримала його перед собою, ніби вставляла в уявні двері.

— Гаразд, — сказала вона. — Тепер іди. Не озирайся.

Він пішов униз невисоким пагорбом, залишаючи сині води Темзи позаду. Повз нього промайнув сірий мартин. Біля підніжжя схилу він озирнувся. Вона стояла на вершині, осяяна ранковим сонцем. Її щоки блищали. Жовтогаряче проміння яскрило на ключі.

Дуері повернула його одним рішучим рухом.

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів.

20

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів. Він блимнув у мороці, міцно тримаючи сумку, й подумав, чи не дарма сховав ножа. Хтось проштовхнувся повз нього в темряві. Ричард відступив убік. Перед ним було кілька східців, тож Ричард почав підніматися ними, а тоді світ почав яснішати, перетворюватися й набирати форми.

Гарчання виявилося ревом машин, що вилітали з тунелю на Трафальгарській площі. Небо було бездоганно й непорушно блакитним, як екран телевізора, налаштований на порожній канал.

Стояла середина ранку теплого жовтневого дня, і Ричард зупинився на площі, тримаючи сумку й блимаючи на сонце. Чорні таксі, червоні автобуси й різнобарвні машини ревіли й мчали площею, а туристи кидали повні жмені корму легіонам опецькуватих голубів і робили свої знімки Нельсонової колони й велетенських Лендсірових левів, що лежать з чотирьох боків від неї. Ричард пішов площею, роздумуючи, чи справжнє все довкола. Японські туристи не звертали на нього уваги. Він намагався забалакати до гарненької світловолосої дівчини, але та посміялася, помотала головою й сказала щось мовою, про яку Ричард подумав, що то італійська, і яка насправді була фінською.

Поруч стояло дитя невизначеної статі, що глипало на голубів і дентально знищувало шоколадку. Ричард схилився до нього.

— Гм, привіт, малече, — сказав він. Дитя напружено смоктало шоколадку й не подало жодного знаку, що впізнало в ньому іншу людську істоту. — Привіт, — повторив Ричард, і в його голос уплелася нотка відчаю. — Ти мене бачиш? Мале? Агов?

Двоє оченят зиркнули на нього з вимазюканого шоколадом обличчя. А тоді затремтіла нижня губа, і дитина втекла й обвила найближчу дорослу жінку руками й ногами, заводячи:

— Мамо? Той чоловік до мене чіплявся. Він до мене чіплявся, мамо.

Мати дитини повернулася до Ричарда, грізно насупившись.

— Що це ти собі надумав, — зажадала знати вона, — чіплятися до Леслі? Для таких, як ти, є спеціальні заклади.

Ричард усміхнувся. То була широка й щаслива усмішка. Її навряд чи можна було зігнати з його обличчя, навіть узявши цеглину і вдаривши його нею по потилиці.

— Мені страшенно прикро, — сказав він, шкірячись, мов Чеширський кіт. А тоді, схопивши сумку, він пробіг Трафальгарською площею в супроводі заскочених зненацька голубів, що сполохано позлітали.