Читать «Небудь-де» онлайн - страница 171

Він витягнув з гаманця свою картку й запхнув до банкомата. Той упізнав чотири цифри його пін-коду, порадив тримати його в таємниці й не розголошувати та спитав, яку дію Ричард хотів виконати. Той попросив готівки, і банкомат видав скільки просили. Ричард скинув угору кулака, а тоді, засоромившись, удав, що ловить таксі.

Таксі зупинилося коло нього — зупинилося! коло нього! — і він заліз усередину, всівся на задньому сидінні й осяяв салон усмішкою. Він попросив шофера відвезти його до своєї роботи. Коли шофер зазначив, що пройти пішки було б чи не швидше, Ричард усміхнувся ще ширше й сказав, що йому однаково. Щойно вони рушили з місця, Ричард попросив — майже благально — щоб шофер потішив його, Ричарда, своєю думкою про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Шофер дорікнув Ричарду, назвавши того «глузієм», і дувся на нього решту їхньої п'ятихвилинної подорожі Стрендом. Ричард не зважав. Він все одно залишив таксисту щедрі чайові, а тоді подався до свого офісу.

Увійшовши до будівлі, він відчув, що усмішка поволі сповзає з його обличчя. З кожним кроком він відчував чимдалі сильнішу тривогу й невпевненість. А що як він і досі не мав роботи? Яка різниця, чи бачило його вкрите шоколадом мале дитя чи таксист, якщо виявиться, що через якусь химерну примху долі він залишиться невидимим для своїх колег?

Містер Фіґіс, охоронець, підвів очі від примірника «Неслухняних юних німфеток», якого ховав у числі «The Sun», і пирхнув носом.

— Доброго ранку, містере Мейг’ю, — сказав він. То було зовсім не люб’язне «доброго ранку». То було таке «доброго ранку», з якого ясно, що промовцю байдуже, чи живий адресат привітання, а чи помер — йому навіть байдуже, чи справді зараз ранок.

— Фіґісе! — радісно вигукнув Ричард. — І вам здоровенькі були, містере Фіґіс, наш винятковий охоронцю!

Ніхто й ніколи не казав містерові Фіґісу нічого подібного, навіть оголені дівчата в його уяві. Фіґіс підозріливо дивився на Ричарда, поки той не увійшов до ліфта й не зник з очей, а тоді знову приділив усю увагу неслухняним юним німфеткам, жодна з яких вже не поверне навіть свої двадцять дев'ять, скільки б льодяників на паличках вони не тримали в руках.

Ричард вийшов з ліфта й, трохи вагаючись, пішов коридором. «Усе буде добре, — казав він собі. — Хоч би мій стіл стояв на своєму місці. Якщо стіл стоїть на місці — все буде добре». Він увійшов до просторої робочої зали, в якій він працював минулі три роки. Люди клопоталися за столами, говорили по телефону, порпалися в шухлядах з папірцями, пили поганий чай і ще гіршу каву. То був його офіс.

А під вікном рядок сірих шафок з шухлядами і юка, що росла в барильці, займали місце, де колись стояв його стіл. Він вже хотів розвернутися й утекти, коли хтось вручив йому паперового стаканчика з чаєм.

— Повернення блудного сина, га? — сказав Ґеррі. — Тримай.