Читать «Небудь-де» онлайн - страница 173

— Ну, так, — визнав він, переглянувши записи. — Тепер, коли ви звернули на це увагу, я бачу, що тут є певна проблема. Щоправда, я не зовсім розумію, як таке могло статися.

— Не думаю, що мені важливо знати, як це могло статися, — переконливо зазначив Ричард. — Факт є фактом — поки мене кілька тижнів не було, ви здали мою квартиру, — він перевірив свої записи, — Джорджу й Аделі Б'юкененам. Котрі й не думають вибиратися.

Чоловік згорнув теку.

— Що ж, — сказав він. — Такі помилки іноді трапляються. Людський фактор. Боюся, що тут нічого не можна вдіяти.

Старий Ричард, той, що жив у теперішній квартирі Б’юкененів, на цьому б зламався, вибачився б за завдані клопоти й пішов геть. Та нинішній Ричард сказав:

— Невже? Нічого не можна вдіяти? Ви здали нерухомість, яку я законно винаймав у вашої компанії, комусь іншому, загубивши при цьому всі мої особисті речі, і тут не можна нічого вдіяти? А от мені здається, — і я певен, що мій адвокат лиш підтвердить правильність моєї здогадки, — що ви багато чого могли б тут удіяти.

Чоловік без пальта з верблюжої шерсті виглядав так, ніби павук почав повзти вгору його стравоходом.

— Але ми не маємо в тому будинку вільних квартир, схожих на вашу, — сказав він. — Там вільний тільки пентхаус.

— Тоді гаразд, — холодно сказав Ричард. Чоловік розслабився. — Я згоден у ньому пожити. А тепер, — сказав Ричард, — поговорімо про компенсацію за втрачене майно.

Нова квартира була значно краща за попередню. В ній було більше вікон, був балкон, простора зала і повноцінна гостьова спальня. Ричард невдоволено нею походив. Чоловік-без-верблюжого-пальта, хоч і з величезною неохотою, але розпорядився завезти до квартири ліжко, диван, кілька стільців і телевізор.

Ричард поклав ножа Мисливиці на поличку над каміном.

Він купив у індійському ресторані через дорогу карі з собою, сів на килим у новій квартирі, почав їсти й замислився, чи й справді колись пізно вночі їв карі на вуличному ринку, розгорнутому на палубі бойового корабля, пришвартованого коло Тауерського мосту. Задумавшись над цим, він вирішив, що в це важко повірити.

Хтось подзвонив у двері. Ричард підвівся й відчинив.

— Ми знайшли чимало з ваших речей, містере Мейг’ю, — сказав чоловік, що знову вдягнув верблюже пальто. — Виявилося, що їх відвезли на склад. Гаразд, заносьте, хлопці.

Пара дужих чоловіків занесла всередину кілька великих дерев'яних ящиків, наповнених Ричардовим майном, і поставила їх на килим посеред вітальні.

— Дякую, — сказав Ричард. Він потягнувся до першої коробки, розгорнув перший-ліпший запакований у папір предмет, і побачив, що то обрамлена фотографія Джесики. Він подивився на неї хвилинку, а тоді знову поклав до ящика. Він відшукав ящик з одягом, витягнув його і розклав по полицях у спальні, але решта коробок так і залишилися стояти посеред вітальні недоторканими. Минали дні, і він почувався дедалі більш винним у тому, що не розбирає своїх речей. Але він їх не розбирав.