Читать «Перший спалах» онлайн - страница 59

Вона важко зітхнула, а тоді, набравши у груди якомога більше повітря, узялася розповідати казку — ста-ру-престару, як світ.

18

Колись давно не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця, ні місяця. Навколо панувала тільки чорна, безмежна пітьма. А в тій пітьмі, десь глибоко в безодні спав гігантський вовк.

Що породило цього вовка, не знав ніхто. Та якщо вірити старим легендам, він був завжди.

Він проспав мільйони років, і ніхто не наважився потривожити його сон. Та одного разу у вічній темряві народилась дивовижна мелодія, яку, буває, вітер награє на пташиних крилах, коли ті вперше розтинають повітря...

Вовк розплющив очі, але нічого не побачив, бо осліп від прадавньої темряви. Розпростер спину, розімнув кістки, солодко втягнув носом повітря — і відчув запах сокола. Це розбудило в ньому нестерпний голод і змусило піти за птахом.

А сокіл летів і летів кудись уперед, довго летів, не одне століття й тисячоліття. Відчуваючи, що сили от-от покинуть його, покопирсався дзьобом у пір’ї — і витрусив звідти крихітне золоте зернятко, що впало на вовчу голову і в ту ж мить проросло. За якусь секунду вовка обплело корінням, починаючи від вух і закінчуючи хвостом, і над ним зашуміло гігантське безлисте дерево. Сокіл вимостив гніздо і сів висиджувати пташенят. Але замість пташенят з яйця вилупилось сонце і засяяло на ввесь світ.

Минали віки... Сонце сяяло і гріло, та це не приносило йому жодної радості. Хотілося знайти когось, кому б можна було подарувати бодай дрібку свого тепла. Але в сонця нікого не було. Навіть старої матері, що полетіла кудись у темряву, шукаючи вічного спокою. І тоді сонце наважилось зробити нечуване — вдихнути в сіре, позбавлене живого тепла дерево душу. Воно обійняло його — і дерево засміялося, затріпотіло юним листям, заспівало мільйонами голосів. А разом з тим сміхом, листям і голосами народився й час...

Сонячна душа стала старшим братом для душі юного дерева. Коли сонце засинало, то разом із блідим сяйвом з-під його повік тихенько витікала душа. Вона заповзала в дерево і віддавала свої думки і почуття, яких було дуже багато. Та дерево не могло прийняти їх у себе, і вони висіли між гілок, у сутінковій темряві. Згодом з них народився місяць — бліда й холодна копія первісного вогню, якій так і не судилося стати по-справжньому живою. А разом із ним постав на землі перший з інших світів — світ напівсонних, моторошних, химерних марень, від яких сивіє волосся і застигає кров у жилах.

Душа сонця не могла перебувати у двох світах одночасно. Вона знаходилась або на вершині дерева, або блукала десь таємничими коридорами снів. Тому, коли сонце засинало, на небо викочувався холодний, сірий місяць.

Минали дні, місяці, століття. День змінювався ніччю, місяць — сонцем, життя — смертю. Вовк сидів ув’язнений у пастці під деревом і прислухався, як нестерпно бурчить бездонне голодне черево. Коли вовк ворушився, дерево здригалося від тремтіння і заважало спати сонцю, частково висмикуючи його зі світу сновидінь. Сонячна душа не хотіла прокидатись і провисала між двома світами. В такі миті на небі можна було побачити як і саме сонце, так і бліду його копію — місяць. Іноді це тремтіння було настільки сильним, що змушувало битися в конвульсіях страху обидві сонячні іпостасі. Налякані, вони забували про закони і щосили тулилися одна до одної, але частіше сонце просто намагалося заховатись за невдалим своїм двійником. Так з’явилося сонячне затемнення.