Читать «Перший спалах» онлайн - страница 58

— А я Цвіркун-Балакун, співун, стрибун, скрекотун, на-всі-боки-веретун... Я тобі зараз так-е-е-е розкажу!

Одного дня я завів собаку — і поїхав у місто за хлібом. Довго за ним бігав, але так і не спіймав. Спочатку мені зустрівся годинник — і я перевів його через дорогу. Потім стало нудно і захотілося співати. Я настроїв гітару... Шкода тільки — проти себе! Щоб розважитись, дістав люльку, але й тут впіймав облизня! — ця коза образилась на мене. Тоді я вирішив зіграти з вогнем, в карти. Мені пощастило. Я розвів вогонь на гроші, сів у пральну машину і поїхав геть. По дорозі заморив черв’ячка — голодом. Та тут дивлюсь — за мною хвіст... Я ноги в руки — і додому, ховатись. От тільки не тут воно було... Відкриваю холодильник — зайнято! Лізу в шафу — а там я!

Тоді я заліг на дно. Але трапилось нещастя — потонув. Моє тіло витягли — і тут виявилось, що ці падлюки (гітара, люлька, вогонь і мертвий черв’ячок) подали на мене в суд за ображену гідність. Звісно, дали солідний термін, але я був занадто гордий, щоб його взяти, і пішов геть з порожніми руками. Тепер живу і хліб жую! Побудував повітряний замок — завтра переїжджаю! Чекаю тільки, коли рак на горі свисне. Так, той самий рак-неборак, котрий як ущипне — то буде знак! Так-так, д-о-о-обрий знак! Дуже добрий! Сам куштував! Що скажеш? Як тобі?

— Не звертай уваги! — прошепотіла Миша. — Це не Цвіркун, а Баян!

— Тобто?

— Ну... баян. Бородатий анекдот. Хіба ти не чуєш, що він меле? Жодної власної думки, тільки якийсь допотопний гумор із соцмереж. Боже, невже він справді думає, що це — смішно?

Вона взяла Андрія за руку і подріботіла по стежці.

— Почекай тут! — сказала Миша, коли вони підійшли до печери. Андрій слухняно сів біля входу, а вона чкурнула кудись в кущі. Через кілька хвилин щось зашурхотіло за спиною — і хлопцеві очі розгледіли в темряві велетенський вовчий силует.

— Вітаю у наших краях! — могутнім, громовим голосом проревла Вовчиця і вийшла на світло. Її величезні зелені очі хижо зблиснули у сяйві місяця. Усім своїм грізним виглядом і поставою Вовчиця справді нагадувала королеву. Щоправда, з королівських атрибутів у неї був лише срібний медальйон у вигляді ключа.

— Давно я вже не говорила ні з ким... Ой як давно! — сказала Вовчиця після кількох хвилин мовчання. — Ех... До нас не приходили мільйони років. А може, й мільярди. Знав би ти, як довго ми чекали! Напевно, цілу вічність...

— Навіщо? — обережно поцікавився Андрій, піднімаючись на ноги.

— Як це — навіщо? — прошепотіла вовчиця. — Ти нам потрібен.

Вона задумалась.

— Коли приходить Звір, усе змінюється...

— Який ще Звір?

— Та той самий... Найперший...

Вовчиця на якусь мить притихла, а тоді пильно глянула на Андрія.

— Ми знали, що ти прийдеш десь звідти...

— Звідки?

— Із-за межі. По той її бік про нього не говорять уже мільйони років. Бояться, знаєш. Щоб не накликати. Але тут, у нашому світі, вже нічого боятися. Бо все уже й так сталося. Ми живемо наприкінці.

— Наприкінці чого? Що сталося?

— Часу, чужинцю. Час уже закінчується. Скоро не буде нічого... А сталося те, що мало статися... Слухай — і намотуй собі на вус...