Читать «Перший спалах» онлайн - страница 36

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці — і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.

(Чи то пак, ще глибше занурився в сон...)

Він був один. Сам-самісінький під чорним, розбурханим небом. Фіалкові хмари розривалися, не в силах тримати в собі тягар ще не народжених блискавок, котрі сипалися і сипалися на втомлену землю, випалюючи дощенту одинокі, спорохнявілі кістяки дерев. Вітри шарпалися туди-сюди, підіймаючи в повітря хмари смердючого пилу. Десь далеко на заході бовваніли гори.

Від м’якого, прохолодного шелесту осіннього лісу не залишилося й сліду. Кудись поділася й річка, і останні спалахи багаття над дотліваючими жаринами. Замість буйного килима ледь пожовклої трави під ногами лежала потріскана від спеки спрагла, червона земля. То тут, то там із запилених щілин між камінням визирали пожухлі кущики будяка. Куди не глянь, стелилося порожнє поле. І тільки кілька самотніх засохлих дерев стриміли під розбурханим небом, раз по раз здригаючись від спалахів блискавиць.

А небо... Андрій ніколи не бачив такого неба.

Чорне море пітьми. Несамовитий океан концентрованої темряви божевільними хвилями носився над землею, погрожуючи затопити її всю. Фіалкові хмари гойдалися на них, як буває, гойдається морське шумовиння. І тільки пекельні спалахи безжально кроїли небесне тіло, сліпучими нитками пришиваючи до нього оцю випалену безкраю рівнину.