Читать «Перший спалах» онлайн - страница 38

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад — і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.