Читать «Перший спалах» онлайн - страница 158

— Тримайся! — крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

— Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

— Хапайся за рукав! — крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Коляда, коляда, Нас усіх візьме вода! Ля, сі, до, ре, мі, фа, соль, Віват, риб’ячий король!

Ходи до мене, хлопчику! У нас тут різдво: риб’ячий король народився! Ходи сюди, принесемо йому разом дари!

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій згадав, як бабуся розповідала, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті. А ще вона казала, що коли тобі стане дуже страшно, треба заплющити очі і сказати: «Це сон!».

Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...

— Відчепися! — сказав Андрій. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. — Давай попливемо зі мною... Далеко-далеко. Туди, де птах не літає і сонце не сходить...»

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того (чи ту), кому ця рука належала. Здається, він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Він не пам’ятає, як добіг додому. Пригадує тільки, що ніяк не міг відчинити хвіртку, бо щось сталось із замком.

А тоді над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.