Читать «Перший спалах» онлайн - страница 151

Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.

— Ви уявляєте, до чого це призведе? — сказала дівчина обурено. — Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!

Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.

— Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... — Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.

— Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! — процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.

А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.

— Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає — в таку мить зазирнути людині в очі? — Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. — Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!

— Що зрозуміла? — запитав Андрій, намагаючись припіднятися.

— Правду! — відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. — Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон — це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду — пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього, божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі — саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...

Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря — і продовжила:

— Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там — упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок — і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся — і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги — і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.