Читать «Перший спалах» онлайн - страница 141

— Ей, ти що, заснув? — Кіра демонстративно клацнула пальцями. — Чи, може, привида побачив?

— Ні. Але місце неприємне. Так і хочеться чкурнути звідси, що є сил. А ця дурна статуя... Мені здається, що вона на мене дивиться.

— Чувак, ти чого? — Кіра стала навшпиньки і помацала Андріїв лоб. — Наче здоровий. Не виспався чи що? Це ж звичайнісінький фамільний склеп! — вона підтягла його до оброслих мохом мармурових стін і тицьнула пальцем на двері. — Не бійся, тут зачинено. Все добре.

Андрій підійшов до стіни і притулив руку до старого мармуру. Нагадало шкіру якоїсь мерзенної тварини. Або напівзогнилого мертвяка. Від думки про це він здригнувся.

— Може, прогуляємось трохи у якому-небудь приємнішому місці? Бо я не хочу нікуди йти з таким настроєм.

Кіра знизала плечима.

— Ми й так вже спізнюємось.

— Будь ласка... Кілька хвилин... Вано почекає...

— Почекає. Але хіба тобі самому не хочеться якнайшвидше з цим покінчити?

— Ну-у-у...

— Добре-добре, роби, як знаєш. А я тим часом покурю на сходах.

Вона рвучко розвернулась і швидкою ходою пішла по бруківці до церкви. Андрій подумки подякував їй за це і вирішив прогулятись поміж могилами.

Він ніколи любив ранок. Особливо такий холодний і пронизливий, як цей. Вранці закінчувалось життя, сповзали всі маски, згасали ілюзії — і починалась реальність. Ранок нагадував сюжет одного фільму — про чоловіка, що якось прокинувся і зрозумів: те, чим він жив досі, насправді лише сон, ілюзія, марення. Як же його звали? Лео? Чи, може, Нео? А втім, байдуже. Треба йти в церкву.

Але йому не хочеться в церкву. Йому зараз взагалі нічого не хочеться. Єдина думка — вийти за ворота, сісти в перший-ліпший автобус і поїхати додому, до теплого ліжка й гарячого чаю. Чого він узагалі сюди приперся? А головне — з ким? З дівчиськом, яке так нахабно увірвалося в життя кілька місяців тому, хоча він його не запрошував, і яке вперто не хотіло посуватися? З дівчиськом, чиє товариство починає обтяжувати? Та хто вона взагалі така, щоб щось за нього вирішувати? Чергова знайома, з якою він кілька разів сходив на пиво, раз чи двічі потриндів по душах і якось переночував у одному ліжку?

Кіра. Чортова Кіра. Чого їй від нього треба? Втріскалася, може? З цими дівчатами іноді таке буває. Вроді би й тусиш собі з нею, ніби з найкращим другом, по всіх підворітнях, балконах і під’їздах, робиш всіляку хріновину і випиваєш все, що горить, як тут — бац! — і на тобі, маєш! Кохання-страждання, сльози-шмарклі та інша дурня.

Ще й цей божевільний... Як його? Вано. Екзорцист довбаний. Цікаво, як виглядала б реклама його послуг? «Вижени демона — врятуй душу»? Чи, може, щось у стилі баби Варі з оголошень на зупинці? «Позбавляю від бісів. Недорого. Контактний телефон: 6-66-666. Дзвонити після 6.»

Андрій продовжував бродити поміж склепами, торкався потьмянілих від часу статуй, здирав мох із табличок і постійно хукав на пальці, щоб зігрітися. Черевики промокли, з волосся стікала вода, дощові краплини тремтіли навіть на віях, та він продовжував вивчати могили. Старі склепи притягували до себе, немов магніт. Іноді здавалося, що він чує тихенькі голоси всередині. Наче мерці перешіптуються. Або діти ховаються між хрестами. Але хто пустить дітей гуляти на кладовище? Та ще й в таку поґоду?