Читать «Перший спалах» онлайн - страница 143

Всі вони прийшли сюди, щоб...

Він чекав так довго. Чекав цілу вічність. Холод огортав його душу слизькими, вологими лапами, доторкався до серця, викручував кістки. Кров стугоніла у жилах — щось чуже голками впивалося в вени. Язик у роті занімів і розпух — немов кліщ, сп’янілий від крові. Час завмер, застиг на місці, загус, мов старе молоко. Поволі-поволі ворушилось волосся на потилиці, щось похмуре і темне ковзало між могил. Треба було втікати звідси. Втікати, поки не пізно.

Ага, знову дурниці в голову лізуть, — зробив висновок Андрій. — Пора якнайшвидше з цим покінчити. Чого це раптом його так збентежило старе кладовище? Авжеж, не виспався... Ще й цей дурний туман, що проникає під шкіру. І настрій лайно. Але з якого дива він забиває собі голову безглуздими думками про смерть?

Треба буде поговорити з Кірою. Пояснити, що йому це не подобається. Виписати їй по повній програмі за всі ці незручні ситуації і нетверезі посиденьки. Щоб знала, як знущатися з Андрія. Ненормальна. Вічно їй на місці не силиться, вічно тягне його кудись, бо бачте, пригод їй не вистачає на дупу!

Твою таку-перетаку! Зараз би щось з’їсти, зробити малинового чаю, залізти під ковдру — і скачати собі фільм про Лео чи то Нео... Але ж ні, треба стирчати тут, мокнути під дощем і уявляти, якими могли бути люди, поховані в цих могилах! І руки в мереживних рукавичках. Гарні такі руки, їх хіба що цілувати — і тільки. Якби Андрій був художником, малював би їх день і ніч, аж поки не створив би шедевр. Пальці, мов стріли — довжелезні, тонкі — нервово обсмикують ланцюжок на білій шиї. І ключик між ними — шалена змія. Чорт, звідки взялась ця нав’язлива картина?

Час би вже про неї забути, он до церкви пора... А хоча... Чого йому туди йти, зрештою? Андрій ще не настільки дурний, щоб повестися на всю цю маячню з вигнанням духів. Демон у ньому, аякже! Цікаво, Кіра довго думала, перш ніж ляпнути таке? Хіба вона не знає, що Андрій не вірить в усі ці дурниці? Мамо, мамо, я привида побачила! Доню, випий «Персен» і не заважай дивитись серіал.

Кіро, Кіро... Ми, здається, таки догралися... Де ти взагалі взялась на мою голову? Чому, відколи ми познайомились, я постійно втрапляю у всілякі халепи? То на сторожа нарвуся, то по морді отримаю (від тебе!), то терплю псевдофілософські роздуми твого махнутого дядечка... Як його? Вано цього. Чого ти взагалі з ним водишся? Як ви взагалі стусувалися? Дивнішої парочки ще не бачив — дівчисько-фрик і хворий на всю голову священик! Це ж навіть сказати комусь смішно — все одно не повірять! Скажуть, що я не при своєму розумі... Хоча, знаєш, в цих словах щось таки є. Бо тільки дурень може попхатися до церкви в надії, що там за нього все вирішить добрий боженька.