Читать «Перший спалах» онлайн - страница 139

Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг — у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія — хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав — і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...

Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі — він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли — мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх — Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились — і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.

— Салют... незайманим... — сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. — Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... — її голос опустився до шепоту.

— Ти схожий на сухе деревце. Ти...ти... Ти схуд і посірів. Господи... І це за нещасні кілька тижнів. Що з тобою, чувак? Я в це не вірю. Знаєш, ти танеш на очах. Ні, я не вірю. Не вірю!

Кіра довго балакала з ним в напівтемній кімнаті. Вікна, зашторені фіранками, майже не пропускали ранкового світла. Кіра розпитувала про лікарів, про його здоров’я — Андрій бачив, що це збентежило її не на жарт, і каявся за власну дурість. Андрій слухав її живий, приглушений темрявою голос, насолоджувався його переливами — і відчував, як стає легше. Кіра була ковтком джерельної води в гарячий літній день. Та Андрій не обманював себе, не тішив марними надіями — він знав, що це полегшення тимчасове, знав, що як тільки настане вечір, порожнеча знову навалиться на нього своїм важким, огидним тілом і буде душити і гризти, гризти, гризти, аж поки не з’їсть.