Читать «Перший спалах» онлайн - страница 137

Та Андрій хотів жити. І він боровся за це.

Він шукав розраду в книгах. Чужі історії виростали перед очима одна за одною, немов гриби після дощу, та всі якісь бліді, пусті і нестерпні. Коли Андрій брав книгу до рук, здавалось, що вона кидає на нього погляд, сповнений лютої ненависті. Плоскі персонажі підозріло зиркали з потертих сторінок. Плетиво літер нагадувало лискучу зміїну луску. Шелест паперу перетворювався в сичання — Андрій якось зловив себе на тому, що злякався томика з казками Андерсена. Йому здалося, що відьма з ілюстрації до «Русалочки» зненацька хижо вишкірилась. Він побачив, як жадібно блиснули слизькі лаписька огидних поліпів на задньому плані, як несамовито заворушилися водорості, ніби їх щойно зачепило якесь морське чудовисько, як завирувала вода, не в силах витримати бридке, отруєне гріхами тіло морської чаклунки. На якусь мить ніздрі вловили слабкий запах солі, змішаний з терпким подихом нічного бризу — і він немов здурів.

Андрій оглянувся навколо — і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все — дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя — і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.

У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук — він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.