Читать «Перший спалах» онлайн - страница 135

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз — накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови — дірка, іноді — що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість — і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.

А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».