Читать «Перший спалах» онлайн - страница 134

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...

12

Весна прийшла несподівано — чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її — щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі — волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі — а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки — нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову — млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.