Читать «Перший спалах» онлайн - страница 131

Аннине обличчя блідне від болю. Щось чуже проривається з його глибин. Вона нарешті підводить очі — і Андрій підстрибує на стільці, вражений черговим коником своєї хворобливої уяви. Він раптом помічає, що з її очей на нього дивиться страшна звіряча подоба: вовк, вовкулака — очі палають, ненависть їх переповнює, ненависть до Андрія і ненависть до всього світу. Маленька Анна тремтить у відчаї звір душить її, стискає горло, розгризає зсередини. У звіра дужі руки з міцними пазурами і довгі жовті зуби, що пахнуть гнилизною. Його тіло побите часом. Він давно уже знає, що таке смерть. Божевільний і розгнузданий, він чекає одного — краху. Він чекає, коли згасне сонце, коли світ зачахне, занурений в холодну темряву, коли опустіла Земля чорною кулею відірветься від холодного світила і полетить кудись у безвість, у мертвий порожній космос. Він втомився чекати і бавитися у вічність. Він бажає одного — волі.

Вовкулака душиться, стрибає, виривається... Сірі Аннині очі — холодний вогонь пекла, вмістилище несамовитого божевілля, страху і палкої ненависті. Я розірву тобі горло — ось цими страшними зубами! Я вип’ю твою кров — оцим холодним язиком! Я розгризу твої кістки, виберу очі, висмокчу мозок, викрою серце! Я посміюся над тобою, а потім викину на сміх своїм посіпакам! Собаки пошматують твій труп, порозтягають кості, занесуть їх туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Анна, оця маленька, тоненька Анна... Вона лякає Андрія... Звір в її тілі востаннє блимає на нього страшним зеленим оком — і зникає, спустошений мовчанням. Анна, оця маленька, тоненька Анна зненацька дихає на нього смертю — від неї віє страхом, болем і трупами, чорним смородом могил і жахом забуття. У неї чорні крила за спиною — величезні, мов тіні, що затуляють сонце. Анна-бадилинка — вона мертва, вона сама уже стала тінню. Її тонкі руки — бліді і холодні. Шкіра тремтить і вкривається слизом. З розтріпаного волосся стікають патьоки води і збігають на гладенький стіл, розповзаються по сяючій поверхні і стікають униз. Андрій намагається витерти воду рукавом, та нічого не виходить: води набігає все більше, вода густа і слизька на дотик. Вода стікає униз, затоплює підлогу, ковзає по стінах, облизує ноги, гойдає столи, стільці і дивани; вода все прибуває — у плавання вирушають ложки, тарілки, серветки, порожній пластиковий стаканчик і навіть стара, поламана табуретка.

Води все більшає... Чорні хвилі мляво ворушаться над стійкою, підіймають столи і облизують їх поверхні. Маленька Анна нерухомо сидить на стільці і дивиться, як мимо неї пропливає стіл із шахами, і два старі маразматики пропускають черговий мат. Діди сидять на стільцях, пливуть разом з ними, тримаючись руками за край столу і очима втупившись у дерев’яні фігурки королів. Слизька, чорна хвиля зненацька підіймається на ними змією і заковтує в себе убитого чорного пішака. Кінь обурено ірже, тицяючи копитом у нещасного утопленика. Слон підіймає хобота і гучно сурмить, немов карпатська трембіта. Слон чує смерть, слони завжди першими чують смерть — їхні вуха-парасолі створені для смерті, як і хоботи — для оплакування померлих. Слон вухами вловлює смерть і переадресовує її на кінчик хобота, а тоді захоплює в легені якомога більше повітря і викидає з себе разом з розпачливими криками, риданнями та зойками — незмінними супутниками на похоронах чи перед кремацією (це вже що кому більше до вподоби). Слон трубить і трубить — його тривожать утоплені трупи, слон трубить і трубить — він терпіти не може воду і слиз. Слон боїться води — вона густа і слизька на дотик. Слон трубить і трубить: не пий її, бо помреш!