Читать «Перший спалах» онлайн - страница 129

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать — вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона — повітряна тінь, вона — маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі — виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера — плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє — вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...

Та коли тане крига, повітря часто здригається від зрадливого обуреного тріску.

Так і цього разу: мовляв, я ж попереджаю!

Та ніхто не чує. Окрім Кіри з Андрієм. Вони кричать їй, щоб поверталася, щоб негайно їхала назад... Та де там!

Крига зненацька провалюється — і Анна опиняється у чорних, водяних обіймах.

От чорт!

Та вони не перші, хто кидається на допомогу нещасній дівчині. Вони бачать, як Анна всіма силами чіпляється за лід — маленькі ручки без рукавиць безтямно ковзають туди-сюди, не в змозі втриматись на слизькій поверхні. Волосся збилося ще більше — із його кінчиків стікає вода. Анна несамовито борсається у воді — недоречне порівняння із рибиною на поверхні... На щастя, її витягує якийсь маленький сухуватий чоловічок, страшенно жвавий на вигляд і неймовірно балакучий. Він не боїться провалитись, він акуратно підповзає до ополонки, хапає дівчину за мокрий капюшон і різко висмикує з води. Ще трішки, ще зовсім трішечки... Ось уже Анна на поверхні. Чоловічок відтягує бідолашну на безпечну відстань. Кіра з Андрієм підбігають до неї. Кіра несамовито дякує рятувальнику. А він що? Він просто пробігав мимо.

Все добре, все уже добре. Бідна Анна посиніла від холоду — зуби цокотять, пальці скоцюрбились, очі напівзаплющені. Кіра здирає з неї мокрий одяг — куртку, штанята, якийсь непевний светрик. Кіра кричить комусь «Чого витріщився?» — і починає роздягатися сама. До Андрія нарешті доходить, що вона задумала — і він швиденько скидає пальто і светра. Він знімає шарф — і швидко-швидко починає розтирати Аннині ноги. Так, головне розігріти ноги, саме там кров холоне найшвидше, так говорив лікар. Ну ж бо, Анно, скажи що-небудь, не мовчи, будь-ласка, тільки не мовчи! Та марна справа. Анна труситься. Її тонесенька, немов паперова шкіра синіє і вкривається сиротами. Кіра розтирає їй живіт — Андрія відволікають Аннині ключиці. Вони у неї гострі-гострі. Плечі у Анни до неможливості вузенькі. Тоненькі реберця налякано виглядають з-під шкіри. Анна щулиться від холоду, втискає голову у плечі, та Кіра розтирає її, ще дужче розтирає. Кіра дефілює по площадці в колготках і якісь тонесенькій маєчці... Її теплі, яскраві штани опиняються на Анні. Кіра довго морочиться, намагаючись нап’яти їх на ці тонесенькі ніжки-стеблинки, та нарешті їй це вдається. Шерстяні Кірині шкарпетки опиняються на Анні разом із її кольоровим светром. Вона збирається віддати Анні ще й свою куртку, та Андрій не дозволяє: він хапає своє пальто і загортає у нього цю ефемерну, повітряну дівчинку.