Читать «Перший спалах» онлайн - страница 117
Іолана Тимочко
— Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...
Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.
Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.
В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.
— Ти чого розпсихувалася? — спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.
— Це Мурий дуріє! — відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.
— Ясно! — зітхнув Мирко і зловив кота. — От видно же, що весь в хазяйку!
— Угу! — буркнула я впівголоса. — Поговори мені тут...
Мирко презирливо скривився і вийшов з кімнати, тримаючи кота під пахвою.
— Однією проблемою менше... — сказала я сама собі. — Дурна руда скотина...
Скотина, напевно, почула, про кого мова, і докірливо зашкряботіла у двері.
— Тпрусь! — крикнула я. — Тпрусь! А-а-а! Ти що, смерті моєї хочеш? Заберіть хтось цього дурного кота!
Я була зла, як чорт.
— Чого ти волаєш? Він у коридорі! — виправдовувався брат.
— Замкни його у ванні! Я сказала — у ванні! А в тім, яка різниця, що я сказала? Ти ж повинен розуміти, що я маю на увазі!
— Я тобі що, антена? — спалахнув Мирослав. — Чи індикатор для зчитування думок? Дістала вже зі своїми вересками!
Через деякий час у двері подзвонили. Мама вийшла в коридор і незабаром повернулась, ведучи з собою гостя — дивакуватого чоловіка у довгій чорній сутані, очевидно, священика. Йому було десь під сорок, та тим не менше, його волосся було повністю сиве. І тільки величезні блідо-блакитні очі виражали химерну жвавість, зазвичай притаманну виключно підліткам. Він уважно подивився на мене — а тоді розсміявся на ввесь голос.
— Оце і є ваша одержима? — він реготав і реготав, тримаючись за груди, не в силах стримати живий напівдитячий сміх, що нестримним потоком лився із нього, як, буває, весняна вода ллється із берегів. — Одержима! Нещасна! Я так не можу! О-ох! Дайте води! Бо я зараз вмру зі сміху! Ха-ха-ха!