Читать «Перший спалах» онлайн - страница 115

Придурки по ночах вилазили зі своїх купе і шастали коридорами, як сновиди. Їм було добре в тамбурній прохолоді. Як і ми, вони часто забирались поближче до вікон і вистромлювали голови у напрямку до неба. Так ми і знайомились — у вікнах.

Ми їх любили, а вони любили нас. На місці батька я б, напевно, уже давно згоріла від заздрості. Бо це їм, а не йому, ми розповідали про свою долю. Це їх, а не його, ми намагались переконати, який же прекрасний цей світ! Це з ними, а не з ним, ми пили найкращий у світі дорожній чай (та й не тільки чай!), викурювали одну на трьох цигарку, а потім вислуховували лекції про її шкідливість. Це з ними, а не з ним, ми були щасливі.

Ще, звичайно, була школа, а потім, згодом — університет, в якому навчався Мирко. Як-не-як, обидва навчальні заклади неабияк трусились над моїм старшим братом і заплющували очі на безконечні прогули і відверто хуліганські витівки. Мирко був справжнім генієм, тому школі й університету було вигідно, щоб його ім’я красувалось у їхніх списках. Щодо мене, то я просто користувалась популярністю і славетним ім’ям мого фантастично розумного брата. Деякі вчителі, щоправда, вбачали майбутнє світило науки і в мені, але далі міських олімпіад з математики я так і не пішла.

Я вже згадувала, що наша бабуся — знахарка, і що саме на мене звалилась уся та добряча порція її знань та умінь. Мирко, звичайно, презирливо фиркав і називав це єрессю та «новоспеченою схоластикою», але я знала, що насправді він так не думає. Просто він досі ображався на бабусю за те, що вона вирішила посвятити у свої таємниці не його, а мене. А ще він, як я вже згадувала, досі сердився через якісь дурнуваті мухомори. Мирко підозрював, що ці мухомори опинилися в його супі не так уже й випадково. І, знаєш, не помилявся. Бачиш, я завжди могла помститися братові за його хімічно-фізичне занудство. І я мстила йому. Мстила вишукано й зі смаком (ха-ха, оце ж придумала: ви-шу-ка-но-й-зі-сма-ком... аж самій смішно стало, справді).

І ось цей мій геніальний братик зараз зачудовано зиркав на мене згори (знизу...насправді все-таки знизу), по-діловому схрестивши руки на грудях.

— Цікаво, якщо тебе випустити надвір, ти полетиш у космос — чи нарешті нарозумишся і впадеш? — насмішкувато поцікавився Мирко, озвучуючи мої недавні переживання. — Давай я припну тебе до ліжка мотузкою і випущу у вікно, гаразд?

— Іди в дупу! — гаркнула я і побачила, як мама докірливо похитала головою.

— Ти не розумієш! Кіро! Це ж не для мене... Це виключно в інтересах науки! Ти що, не шариш, що стала прикладом дуже рідкісного і унікального явища, яке... яке... а в тім, неважливо... Я ще розберуся, в чому його суть!

— Відчепись! — Мирко почав мене бісити. — І, будь ласка, замовкни нарешті! Замовкни, бо впаду тобі на голову і зламаю шию! Ясно тобі?

— Пф! — презирливо фиркнув Мирно і попрямував до дверей. — Я хотів як краще, а ти — як завжди! Ну й стирчи собі на стелі, а я пішов збиратися в універ!