Читать «Перший спалах» онлайн - страница 107

Кіра сказала, що Андрій — своя людина, і запропонувала пити з пляшки. Вінт не мав нічого проти і приволік з кухні трилітрову банку з вином. Андрій недовірливо понюхав рожеву рідину, та, не виявивши нічого підозрілого, припав до неї губами. Його мучила спрага.

Вінт увімкнув музику. Спочатку з динаміків полився старий добрий рок-н-рол, потім він змінився на якусь джазову композицію, котра в свою чергу плавно перетекла в індійські мантри.

Вони передавали по колу вино і говорили. Точніше, говорив Вінт, а Кіра й Андрій слухали. Андрій зауважив, що Вінтова манера говорити добряче нагадує Кірину. Той самий «чувак» (і байдуже, що їх двоє), те саме «знаєш», (точніше, «знаєте»), той самий легкий пафос моментами. Він навіть носом шморгав так само. Як там казала Кіра? Що вони — ніби секта? Так, секта щасливих людей. От тільки Вінт не змахував на щасливого. Хоча, можливо, Андрій помилявся.

«Чува-а-а-ак... Ой... У мене страшенно бурхлива уява! — м’яко сказав Вінт, стріляючи в Кіри цигарку. — Знаєте... Іноді вона повністю виходить з-під контролю і починає жити самостійним життям. Не знаю, чи це нормально, але мені подобається. Ще було б добре все це намалювати. Але, на жаль, мені рідко — гик! — вдається. Я можу хіба що мовчки спостерігати за всім в ролі звичайнісінького глядача. Та це ще не все... Я люблю бавитись експериментами з власною свідомістю і підсвідомістю... От, наприклад, пробую одночасно записати два тексти. Лівою, скажімо, пісню Pink Floyd, правою — вірш Єсеніна. І знаєте, що? У мене виходить!»

«Я часто задумуюсь...гик!... чи не є хибною думка про тривимірність нашого світу, — Вінт курив сигарету за сигаретою, вкотре відвойовував банку з вином, присмоктувався до неї губами і ліниво мружив очі під жваві ритми рок-н-ролу. — Іноді, коли вже засинаю, мені здається, що я переношуся в іншу реальність. Може, мені просто сниться, але... От скажіть, вам знайоме відчуття, коли маса усього тіла збігається в одну крихітну точку — скажімо, палець на руці? Знайоме, так? А в мене іноді виникає непереборне бажання його позбутися. Відрізати чи відірвати. Не буду вдаватися в подробиці. Але це дуже неприємно. Так, ніби тобі до руки прив’язали великий камінь і він тягне тебе на дно.»

«Знали би ви, як мене бісить, коли хтось скаржиться на життя. От все в нього є, а він, курва, кричить, що нещасний! Як так можна, коли маєш повноцінну сім’ю — живу, здорову (Вінт був сиротою)? Коли в тебе є затишний дім, а не якась порожня доісторична розвалюха з холодними стінами? Тільки не подумайте, що я заздрю... Просто не розумію. От я, наприклад, не скаржусь, бо маю прекрасних друзів, завдяки яким багато чого зрозумів у житті. Так-так, Кіро, ти одна з них, хоч і набагато молодша від мене. Та й чого скаржитись, коли моя голова набита ідеями, думками і припущеннями? Коли моє серце заповнене купою бажань і морем амбіцій? Коли мій мозок розривається від безлічі спогадів, які підтверджують, що я не просираю своє життя намарне, а живу, по-справжньому ЖИВУ!»

«Світ зійшов з розуму. Хочете — вірте, хочете, ні, ми живемо в епоху руйнації... Гик! Кажу вам, наше гниття почалось уже давно. А може, це зовсім не гниття, а просто якась інша форма існування, форма, що, звісно, несе у собі деструктивну силу, але що, як ця деструкція направлена виключно на наше мислення? Ви бачили, що зараз робиться? Ви зазирали в свої голови? Ми інстинктивно щось відчуваємо, правда? Але от що... Можливо, якісь зміни. Можливо, кінець чогось. Можливо, просто смерть. Ми всі відганяємо смерть від себе, навіть не підозрюючи, що вона уже давним-давно вгніздилася в нашому тілі. Але ми боїмося. Ми від чогось втікаємо. Ми розуміємо: щось наближається. Паніка народжується в наших душах, проростає з сумнівів... Ми розгублені. Ми втрачаємо себе. Ми відчуваємо, як холоне кров у жилах, як ворушиться волосся, як пришвидшується пульс. Ми піддаємо себе сумнівам, ми гниємо у сумнівах, ми лякаємось, ми просто хочемо врятуватись. А тоді до нас проходить прозріння — і ми перелякано ховаємося в тінь, відчуваючи, як невидимий голос в голові ущипливо запитує: «А що, коли завтра — все?»